Витримати з гідністю. Як медсестра з Маріуполя пережила випробування на заводі Ілліча та в полоні, не зламавшись.

Ольга Шаповалова - медсестра з Маріуполя, яка під час початку повномасштабного вторгнення працювала в військовому шпиталі №555. Після того як цей шпиталь був зруйнований внаслідок бомбардування, вона разом із командою та пораненими військовими перебралася до бункера на заводі Ілліча. Тут Ольга активно допомагала лікарям, виконувала перев'язки та забезпечувала догляд за хворими.

Підписуйтесь на корисний легкий контент в Instagram

З 12 квітня по 17 жовтня 2022 року Ольга перебувала в полоні у Росії. Разом з іншими медичними працівниками її неодноразово транспортували між різними колоніями. Після обміну та проходження реабілітації Ольга тепер працює медсестрою у відділі гнійної хірургії Київського військового шпиталю.

LIGA.net провела бесіду з Ольгою, в ході якої вона поділилася своїми переживаннями про те, як не просто виживати, а й зберігати гідність під час полону. Ольга розповіла, що саме допомогло їй вистояти в тяжкі часи, а також про труднощі, з якими вона стикається при поверненні до суспільства після звільнення.

Ввечері 21 лютого 2022 року Ользі Шаповаловій зателефонували з роботи - з військового шпиталю №555 у Маріуполі. У слухавці сказали, що треба "терміново прибути". За кілька хвилин до цього російський диктатор Володимир Путін у своїй промові заявив, що Росія "визнає незалежність" ДНР" та "ЛНР". Це був сигнал: отже, повномасштабне вторгнення неминуче, і військові, зокрема медики, мають бути у повній готовності.

23 лютого вдень Ольгу на короткий час відпустили додому, аби вона могла зібрати необхідні речі. Вона взяла з шафи лише білизну та змінний одяг і знову вирушила до шпиталю. Більше вона не повернеться додому, адже її оселю в Маріуполі знищено вогнем.

Ольга, якій 48 років, є медсестрою. Все своє життя вона провела в Маріуполі, до моменту повномасштабного вторгнення. До 2019 року працювала в хірургічному відділі лікарні швидкої медичної допомоги. У 2014 році почали надходити поранені військові, і медсестри, які раніше надавали допомогу лише цивільним, виявилися залученими до роботи з військовими лікарями. Через два роки в Маріуполі було створено мобільний військовий шпиталь, а ще через три роки, у 2019-му, Ольга підписала контракт із Збройними Силами України та перейшла працювати до них.

Перші вибухи жінка почула близько п'ятої ранку 24 лютого - коли спала у казармі. "Ми підхопились, швидко одяглися та стати чекати командира, щоб він сказав, що робити, - згадує Ольга. - А потім почали привозити поранених - це тривало день і ніч, постійно. І з кожним днем поранених ставало дедалі більше - спочатку лише військові, потім вже і цивільні. Когось привозили, хтось приходив сам. Серед них були й діти".

Спочатку медичний персонал лікарні намагався впровадити систему чергувань тривалістю шість годин. Однак цей план спрацював лише в перший день: згодом кількість пацієнтів зросла настільки, що відпочинок став недосяжним. Операції проводилися одночасно в п'яти операційних залах. Лікарі мали можливість поспати лише кілька годин вночі, змінюючи один одного.

"Інтернету не стало швидко, згодом почались перебої з водою, - згадує Ольга. - У шпиталь приходили допомагати цивільні лікарі та інший медперсонал - хто раніше працював у цивільних лікарнях, жив поруч та просто хотів допомогти. Хтось приносив їжу - пам'ятаю, якась жіночка наліпила вдома пельменів та приходила пригощала нас. А згодом ситуація ще більше погіршилась, і цього не стало".

12 березня снаряди почали прилітати на територію шпиталю та поступово знищили всі корпуси, крім одного. А 16-го, в день бомбардування Маріупольського драмтеатру, росіяни влучили авіабомбою і туди.

"У момент вибуху в приміщенні не було жодної людини – просто пощастило, - розповідає Ольга. - Ті, хто перебував у коридорі, постраждали і отримали контузії. У найближчій до епіцентру вибуху операційній проводили операцію на пораненому, у якого була травма з відкритою черевною порожниною, і в неї потрапило скло з розбитих вікон. На жаль, він помер. Ми всі вибігли в коридор і поспішили в підвал. А незабаром до нас привезли поранену вагітну жінку, яка вижила у Драмтеатрі, - саме від неї ми дізналися про те, що сталося."

Після влучання в шпиталь стало ясно, що залишатися там небезпечно і треба переїздити в укриття. Вночі командування вирішувало, куди саме перебазується шпиталь. Зрештою вирішили так: одна бригада поїде на Азовсталь, інша - на завод Ілліча. Зібрали медикаменти, розхідники, завантажили в автівки медичне обладнання, підготували до транспортування поранених - та вирушили. Ольга поїхала на завод Ілліча.

Ольга та її команда провели близько місяця на заводі – з 17 березня до моменту захоплення 12 квітня. Протягом цього періоду вони змінили п’ять локацій. Просувалися вглиб, оскільки російські війська наближалися. Переїзди відбувалися завжди вночі, щоб зменшити ймовірність бути поміченими. Вони переносили поранених до автомобілів, вантажили обладнання і так вирушали далі.

"Перші днів п'ять ми працювали в такому ніби як переході між цехами під насипом, - згадує Ольга. - Але там було дуже мало місця, а поранених ставало все більше. Ми переїхали у бункер з кількома приміщеннями - там було більш-менш комфортно. У найбільшій кімнаті зробили операційну на два столи. А далі ворог наступав та захоплював територію, ми плавно відходили в інші бункери. Але такого класного вже не було. Та і взагалі все ставало гіршим - медикаменти теж закінчувалися".

Пацієнтів оперували ввечері, а потім всі разом йшли робити перев'язки. Не лише медсестри, а й лікарі теж, бо рук не вистачало. Завели журнал перев'язок та робили їх раз на три дні, адже пацієнтів одночасно було близько 200, і щодня перев'язувати кожного фізично неможливо.

Не раз на завод Ілліча доставляли допомогу за допомогою гелікоптерів. Ці ж повітряні машини виконували й роль евакуації найскладніших випадків. Лікарям доводилося приймати надзвичайно важкі рішення, адже їм потрібно було вирішити, кому з пацієнтів дати можливість на виживання.

"Ольга ділиться спогадами: 'Ми неодноразово евакуювали приблизно по десять поранених. Ми їх готували, одягали, підносили до гелікоптерів і бажали їм удачі. Хлопці просили передати привіт рідним, коли дісталися додому. Пам'ятаю, під час однієї з евакуацій ми дали їм телефони близьких та прощалися з ними. Один з поранених тоді відмовився від свого місця на користь іншого, адже вважав, що тому це важливіше. На жаль, той гелікоптер не досяг своєї мети – його збили'."

Гелікоптери доставляли на підприємства Ілліча та Азовсталь не лише медикаменти та продукти харчування. Вони також привозили лікарів, які прийшли на допомогу Маріуполю. "На Азовсталь вирушив хірург, а до нас прибули анестезіолог, нейрохірург і медсестра з нашого шпиталю – вона евакуювала пацієнтів у перші дні війни і не змогла повернутися. Ми казали їм, що це безглуздо, що вони не усвідомлюють, на що йдуть. Але вони відповіли: "Ні, ми розуміємо. Ви виснажені, і ми тут, щоб допомогти вам". Це вразило нас".

Важче ставало з кожним днем, хоча щодня здавалось, що ще важче бути не може. Кілька разів під час прильотів обвалювалися виходи з бункерів, де жили медики та поранені. Рятувало, що у кожному бункері виходів було два. Але щоразу треба було думати, як винести маломобільних пацієнтів та обладнання.

Не було ні можливості, ні енергії для аналізу подій чи роздумів про те, що чекає попереду. Але це також виявилося рятівним. "Ти просто існував у моменті та виконував свої обов'язки, - ділиться Ольга. - Глибоко всередині кожен з нас усвідомлював, що потрібно боротися за виживання і робити це з честю. Для мене це означало жити так, щоб не відчувати сорому за свої вчинки та зберегти свій внутрішній світ".

Зв'язку з зовнішнім світом не було ще десь з 8 березня. У Ольги в Маріуполі був чоловік, донька з родиною та мама. Але що з ними та де вони тепер - жінка не знала. Новини на заводі Ілліча дізнавались від бойових медиків, які привозили поранених. І щоразу ці новини були дедалі гіршими - росіяни просуваються, Маріуполь повністю оточений.

Єдиною втіхою для Ольги в ті часи було вибратися з бункера на кілька хвилин під ранок, коли канонада стихала. Вона прагнула глянути на небо. Проте з часом обстріли посилилися, і навіть ця маленька розрада виявилася недоступною.

"Незважаючи на всі труднощі, ми завжди мали надію, і саме вона підтримувала нас, - ділиться Ольга. - Нас запевняли, що допомога вже на шляху, що зовнішня підтримка прийде на допомогу, а ми зможемо витримати зсередини, і все налагодиться. Без цієї віри нам було б набагато важче витримати".

А потім настало 12 квітня.

"Росіяни просто зайшли в наш бункер та сказали, що тепер ми в їхній владі, - згадує Ольга. - Забирали окремо дівчат, окремо хлопців, окремо поранених. Кожного з нас обшукали, забрали особисті речі. А потім повантажили нас в машини, відвезли у Кам'янськ та посадили в барак. Так почався наш полон. За півтори доби нас перевезли в Оленівку, а ще за тиждень - у СІЗО в Таганрозі".

У Таганрог прибули 55 жінок, які перебували в полоні. Спочатку їх розмістили в камерах, де було по три людини, а згодом — по шість. Полонені майже не отримували їжі, їх змушували вивчати російський гімн, піддавали допитам і регулярно зазнавали побоїв.

"На ранкових та вечірніх шикуваннях одна з наглядачок завжди лупцювала нас по ногах залізною пряжкою, - розповідає Ольга, ніби це стосується не її особисто. - Ми мусили постійно тримати голови опущеними, дивитися в підлогу. Нас регулярно обшукували, перевертали постелі, били по них палками – хоча всі наші особисті речі вже були вилучені, і незрозуміло, що вони намагалися знайти. На допитах ставили, наприклад, такі питання: "Чому ти обрала працювати медиком в українському шпиталі, а не вирушила в 'ДНР'?" Дівчат і хлопців, які мали звання офіцера, катували. Ми чули, як над ними знущалися."

Протягом місяця Ольгу разом з іншими жінками транспортували до Валуйок у Бєлгородській області. Перед від'їздом їм зав'язали очі та зв’язали руки. "Ми сподівалися, що нас везуть на обмін", - зізнається Ольга, і в її голосі все ще звучить розчарування. "Спочатку нас перевозили у автозаку, потім був переліт, а далі – автомобілі. І коли ми нарешті прибули, почули, як хтось промовив: 'Приймай етап' – в той момент у нас всередині все обірвалося. Ми зрозуміли, що це не обмін".

Після Таганрога Валуйки спочатку здавались майже курортом. Там дозволяли вдень сидіти на ліжках з матрацами, краще годували. Але змушували слухати російські пісні (особливо часто - Газманова) та читати книжки - російську літературу та історію Росії. Щодня на пів години водили дивитись пропагандистські передачі по телевізору - про те, як Росія наступає, а також яка сильна та героїчна їхня армія.

"Згодом характер новин зазнав змін. Блогера, який постійно розповідав про їхні успіхи, більше не показували. Іноді в новинах з'являлися згадки про зниження курсу рубля, і ми між рядками вловлювали, що ситуація в Росії не така безхмарна, як її представляють. З тих же новин ми дізналися про трагедію в Оленівці."

У Валуйках полонених часто водили на допити та на детектор брехні, брали у них ДНК та знімали відбитки пальців. Навіть робили 3D-моделі їхніх черепів.

Окремим аспектом стали покарання. За найменшу провину могли застосувати санкції – наприклад, якщо хтось на мить закрив очі вдень, наглядач міг вирішити, що той заснув. У результаті всіх змушували тривалий час стояти. Ольгу одного разу покарали за те, що вона піднялася і допила свій чай після того, як наглядач оголосив: "Прийом їжі завершено".

Мене і ще одну жінку змусили виконати складну фізичну вправу 40 разів. Спочатку ми присідали, потім стрибали, віджималися, відскакували, підпригуєвали і плескали в долоні. Після того, як ми завершили цю вправу, наглядач запитав: "Ну, як вийшов чай?" Але, зрештою, це було досить безпечне покарання.

Одного разу Ольга разом із кількома іншими жінками провела п'ять годин, виконуючи фізичні вправи після сніданку. "Тренер" прагнув продовжити ці "тренування", але йому повідомили, що цього вже більш ніж достатньо.

"Так дивно: я пробувала робити ці вправи зараз вдома - і у мене не вийшло, -- задумливо каже Ольга та погоджується, що страх покарання в полоні був сильним стимулом, щоб зробити надзусилля. Зараз цього стимулу немає. - Але в якомусь сенсі ці росіяни загартовували нас в тому полоні. Раніше я була слабкою, а ці вправи десь мене підтримували - я ставала сильніше, та й моральний стан кращий з фізичною активністю".

Протягом трьох місяців полонених доставили до колонії в Курську, де їхнє життя проходило за суворим розкладом. Щодня о шостій ранку відбувався підйом, після чого проводилась фізична зарядка, що включала 100 присідань, 30 віджимань та 200 стрибків, а також виконання російського гімну. Після цього полонені прибирали свої ліжка, умивалися і проводили вологе прибирання в камерах, а потім йшли на сніданок. Після їжі їх чекала відеолекція, підготовлена російськими пропагандистами, присвячена Степану Бандері та УПА. Потім знову проходила фізична активність. Після цього щодня полонені вчилися віршам, які стосувалися війни та Росії. Наглядачі перевіряли, як добре вивчили вірші, і якщо хтось не зміг їх повторити, йому доводилося виконати 50 присідань. Далі слідував обід, після якого полонені мали годину для читання, здебільшого книг, що стосуються війни. Після обговорення прочитаного проходила ще одна фізична активність, а завершувалося все вечерею.

"Під час пауз між усіма цими подіями нам задавали слухати гімн, і ми повинні були підстрибувати та співати разом, - згадує Ольга. - А після вечері включали російські мелодії. Нам приносили текст однієї з пісень, і ми мали його вивчити, щоб потім розповісти. Завершувався день так само під звуки гімну."

За місяць жінок, які опинилися в полоні, знову доставили до Таганрогу. Проте цього разу ситуація виглядала дещо інакше. Наприклад, дівчат помістили в камери, де вже були інші жінки, і вільних місць не залишилось. "Це була субота, і нам повідомили, що в понеділок "приїдуть старші, щоб розібратися", - ділиться спогадами Ольга. - У попередній раз саме в Таганрозі ми стикнулися з найважчими умовами, а тепер нам дозволили сидіти, і їжа стала кращою."

Дівчата, що раніше перебували в камері, куди привели Ольгу, розповіли, що їх звозили з Оленівки. Ольга зрозуміла, що в Таганрог доставляють жінок-полонених з різних регіонів, і тоді в її свідомості виникла обережна і тривожна думка: чи не відбудеться обмін?

Рано вранці наступного дня всіх підняли, і почали зачитувати прізвища. Людина, що її назвали, повинна була вийти з камери. Ольга також покинула свою камеру і випадково почула фрагмент розмови наглядачів. Один з них запитав іншого: "А тих, кого раніше привезли, не повезуть на обмін?" На що той відповів, що так, їх повезуть. Ольга зрозуміла, що її інтуїція не обманює, і обмін дійсно відбудеться.

Ольга згадує: "Кожна з нас на камеру підтвердила, що не має жодних претензій і що під час полону ніхто нас не принижував. Нас посадили в літак, і ми вирушили в невідомому напрямку. Під час польоту нам дозволили піднімати голови — це було значне полегшення, якого раніше не було. Прибули до Криму, де нас пересадили в вантажівки, накриті брезентом, і відвезли до Василівки для обміну."

Ольга отримала свободу 17 жовтня 2022 року. Вона пригадує, як довго очікувала своєї черги. Жінок поділили на три групи за алфавітом, і Ольга опинилася в останній. У неї було чимало часу, щоб спостерігати, як українки йдуть на обмін, а на їхньому місці повертаються російські військові.

"Наші хлопці прибули з полоненими на автобусах, тоді як ми добралися сюди на вантажівках, укритих брезентом. Поки чекали на обмін, ми не могли не порадіти, адже росіяни теж вирушать додому на подібних машинах, - ділиться Ольга, усміхаючись. - У нас не було з собою ніяких особистих речей, і мене вразило, що росіяни привезли валізи – я просто не могла зрозуміти, що відбувається. А потім помітила хлопця з величезним пакетом яблук. Це було справжнім шоком. Як так? Він повертається з полону в Україні з пакетом яблук, в той час як ми вже й не пам'ятаємо, як вони виглядають?"

Після обміну українських військових повезли спочатку в шпиталь у Дніпро. Дорогою роздали телефони та стартові пакети, на місці видали рюкзаки з одягом, взуттям та засобами гігієни. У Дніпрі військові пройшли обстеження: здали аналізи, їм зробили кардіограми. Далі поїхали на реабілітацію в Трускавець, згодом - на два тижні в Буковель.

"Під час реабілітації була можливість працювати з психологом за бажанням. Але я не відчувала такої потреби, - каже Ольга. - Спочатку у тебе просто ейфорія від звільнення, від того, що ти на своїй землі. Поруч з тобою друзі, які пройшли те саме, що й ти, - і вони тебе розуміють. Ти не відчуваєш потреби в психологічній допомозі. Важко стає пізніше - коли тебе відпускають у вільне плавання, ти виходиш на роботу, маєш якось контактувати з людьми".

Ольга та її товариші, які разом із нею звільнилися з полону, планували повернутися до служби наприкінці січня 2023 року. Вони мали можливість вибрати, де продовжити свою службу. Ольга вирішила приєднатися до команди військового шпиталю в Києві.

"25 січня я вийшла на роботу в київському шпиталі, - каже Ольга та на секунду замовкає. -- Спочатку було важко. У Маріуполі ми робили багато ампутацій, і я сприймала це як порятунок життя, бо без цих ампутацій військові б померли. Але тут, в Києві, я побачила наслідки. Хтось з військових тримається, а хтось впадає у відчай. Ти бачиш це щодня та маєш щось казати: що все буде добре, що життя не закінчується, що буде протез і ти ще побігаєш з цим протезом. У цьому плані в Києві мені набагато складніше, ніж було у Маріуполі: там ми весь час працювали, не було часу думати, а свою роботу сприймали як порятунок життів. А тут я побачила, як продовжуються ці життя після порятунку".

Після звільнення зануритися в новий світ було не легко. Ольга спочатку орендувала квартиру в Києві разом з іншими медсестрами, які також пережили полон. Вони підтримували одна одну і відчували себе більш комфортно лише в товаристві одне одного.

"З іншими я майже не спілкувалася - лише за нагальної необхідності в роботі, - ділиться Ольга. - Кажуть, що адаптаційний період триває приблизно три місяці. Коли ж мої три місяці добігли кінця, я дійсно відчула покращення. Пам'ятаю, як мені спало на думку, що життя починає налагоджуватися, але вже наступного дня на нашій короткій нараді з'явився лікар, з яким я співпрацювала в Маріуполі - спочатку в шпиталі, а потім на заводі Ілліча. Виявилося, що тепер він працюватиме в моєму відділі. Коли я це почула, остаточно зрозуміла: все буде добре."

Зараз Ольга живе в Києві зі своїм чоловіком. Навесні 2022 року він виїхав з Маріуполя у Львівську область, а поки дружина була у полоні, разом з іншими родичами військових медиків виходив на мітинги, звертався в установи, що займаються полоненими. Донька Ольги разом з родиною виїхала за кордон - і вони бачились вже двічі після звільнення з полону.

Майже весь час Ольги займає робота. За новим законодавством, військові, які пройшли полон, можуть звільнитися зі служби, але Ольга цього не хоче. Торік вона пішла навчатися на психолога. По-перше, для власної соціалізації, а по-друге, щоб знати, як підтримувати поранених, які лежать у шпиталі.

Коли на роботі вихідні, Ольга ходить на мітинги в підтримку полонених військових медиків - їх організовує громадська організація, яку створили родичі полонених.

"Ми чекаємо обмінів, щоразу вчитуємось у списки та шукаємо там знайомі прізвища, - каже Ольга. - Тільки з нашого шпиталю ще чотири людини перебувають у полоні, і ми щоразу сподіваємось побачити їх".

Чим довше триває час, тим менше Ольга відчуває бажання повертатися в Маріуполь після його визволення. Вона побоюється неприємних спогадів. Проте, її серце постійно прагне до моря або хоча б до водної стихії.

"Все життя ми їздили відпочивати з Маріуполя на косу, і мені там дуже подобалось, - каже Ольга. - А нещодавно ми їздили у Швецію та жили там в маленькому курортному містечку біля Балтійського моря. Воно дуже холодне, але я все одно купалась. Купалась та казала: "Це як у Маріуполі, як на косі". І навіть почувалась щасливою".