Володимир ТРОШКІН: "Я вирішив завершити свою кар'єру, оскільки не відчуваю жодних перспектив."

Переможець юнацької Олімпіади в детальному інтерв'ю для Sport.ua поділився причинами, чому вирішив завершити свою кар'єру у віці 21 року.

Олександр Шаповалов, Гліб Арцатбанов, Андрій Малихін, Климентій Лисак... І ось тепер Володимир Трошкін. Це - перелік прізвищ молодих українських хокеїстів 2004 року народження, які ще два роки тому виступали за молодіжну збірну України, подавали великі надії і вважалися кандидатами в збірну національну. Втім, нині вони вже завершили кар'єри. Раніше Sport.ua питав про причини таких рішень у Шаповалова, Малихіна й Лисака. Арцатбанов, на жаль, на контакт не вийшов.

Проте це інтерв'ю Sport.ua оборонця Володимира Трошкіна, котрий не далі як у 2020-му вперше в історії нашого хокею став переможцем юнацької Олімпіади, вочевидь дасть вичерпні відповіді на питання, чому маємо таку неприємну тенденцію. Власне, інтерв'ю з Володимиром вийшло за рамки спогадів про кар'єру, в якій попри її короткий термін вистачало яскравих подій. Враховуючи, що Трошкін вже визначився з неігровим майбутнім, порозмовляли ми й про реноме українського хокею і його вплив на працевлаштування наших хокеїстів. Тож читайте, має бути цікаво.

- Володимире, ще на початку нинішнього року ти був у розширеному списку кандидатів у національну збірну. Тому прочитати перед стартом сезону-2025/26 про те, що ти завершуєш кар'єру, було доволі несподівано. Що сталося?

Коротко кажучи, я об'єктивно оцінив свою ситуацію і визначив можливості на майбутнє. Проаналізував, що чекає на мене в найближчі три-чотири роки в світі хокею та агентської діяльності, якою я вирішив займатися. Важливо визнати, що ці два шляхи не можна порівнювати — як у короткостроковій, так і в довгостроковій перспективі, адже грати в хокей нескінченно неможливо.

Зверніть увагу на українських хокеїстів, які нині грають у Європі. Вони дійсно талановиті, але з усієї національної команди, яка здобула бронзові медалі в дивізіоні 1А чемпіонату світу, лише один спортсмен – Ігор Мережко, виступає на високому рівні, захищаючи кольори чеського клубу "Пльзень". Інші ж гравці грають в чемпіонатах середньої ланки. Отже, я зобов'язуюсь зробити все можливе, щоб підтримати розвиток молодих українських хокейних талантів і надати їм можливість грати в провідних лігах.

Чи задумувався ти над тим, чому українським футболістам так складно знайти роботу в провідних європейських лігах, враховуючи нові тенденції в цій сфері? Наприклад, Олександр Пересунько, який разом з "Пряшевом" здобув вихід в словацьку Екстралігу і став кращим бомбардиром команди, не отримав продовження контракту на наступний сезон...

- Моя особиста думка: свою роль відіграє фактор українського паспорта. Як би сумно для нас це не лунало. Бути легіонером у європейському хокеї дуже важко. Важко виграти конкуренцію в місцевих хокеїстів, коли ти не канадець, американець, швед, чех чи фін. У кожній країні тягнуть найперше своїх. Це проблема для всіх уже сформованих українських хокеїстів і українського хокею загалом. Про молодь наразі не говорю. Сподіваюся, в найближчі роки ситуація трохи зміниться. Але вочевидь то ще буде не моє покоління гравців.

Причина полягає також у тому, що більшість досвідченіших гравців, які нині перебувають у своїй спортивній зеніті, виховувалися в системі українського хокею, яка, по суті, є менш розвиненою в порівнянні з Північною Америкою та такими країнами, як Швеція, Фінляндія, Швейцарія чи Чехія. Молоде покоління хокеїстів, яке змушене було залишити Україну через початок повномасштабної війни, отримало можливість тренуватися в провідних хокейних державах. Відповідно, їх більше не сприйматимуть лише як продукт українського хокею. Я пов'язую прогрес усіх наших національних команд, від юнацької до основної, з тим, що більшість найсильніших і найперспективніших українських хокеїстів почали свою кар'єру за кордоном.

Звичайно, в майбутньому участь усіх наших збірних навіть у чемпіонатах світу в дивізіоні 1А позначиться й на їх клубних перспективах. Бо одна справа, коли нам протистоять Німеччина, Казахстан і Данія, й зовсім інша, коли граємо проти поляків, естонців і хорватів. Ми лише утверджуємося як хокейна нація.

На даний момент ми стикаємося з ситуацією, коли жоден з наших хокеїстів не грає не лише в НХЛ, а навіть у другому дивізіоні Швеції. Ви уявляєте, коли українець прибуває до Швеції, перше, що його запитують: "У вашій країні є хокей?"

- Данило Трахт став першим українцем, який виграв молодіжний чемпіонат Фінляндії. Ти теж був першим українцем, який зіграв у U20 Nationell, найсильнішій молодіжній лізі Швеції. Ніби ж непогане підґрунтя для подальшого кар'єрного зростання...

Після завершення сезону з "Альмтуну" у Nationell, я вирушив до США. Не можу сказати, що це було рішення з помилкою, але воно відвернуло мене від запланованого курсу. Я втратив чимало часу й не зміг закріпитися за океаном. Мої наміри були одними, а реальність виявилася зовсім іншою. Не звинувачую в цьому нікого. Навпаки, я дуже вдячний своєму агенту Святославу Кисельову, який зробив усе можливе, щоб я отримав шанс спробувати свої сили в США, та домовився про моє прибуття на фінальний кемп. Я пройшов трай-аут у USHL і можу сказати, що цей рівень не сильно відрізняється від шведського Nationell. Єдина суттєва різниця полягає у розмірі майданчика, який у США значно менший, тому мені довелося швидше адаптуватися до більш динамічної гри та приймати рішення вдвічі швидше.

Проте, в загальному, шведські гравці за своїми навичками, технікою та швидкістю не мають суттєвих відмінностей. Я не зміг закріпитися в команді з кількох причин. По-перше, існує обмеження щодо гравців, народжених у 2004 році. Як я зрозумів згодом, при відборі надають перевагу молодшим гравцям, зокрема тим, хто народився у 2006-2007 роках, адже вони мають перспективу потрапити на драфт НХЛ. Замість мене до складу команди ввели мого однолітка, шведа Філіпа Нордберга, який уже був обраний у другому раунді драфту "Оттавою Сенаторз". Я дійшов висновку, що сенс їхати в USHL має бути не тоді, коли ти вважаєш свій вік ключовим, а тоді, коли у тебе ще є два-три роки запасу. Мета таких ліг полягає в підготовці гравців до драфту НХЛ і виступів у NCAA, що має свої наслідки. Взагалі, я ніколи не мав особливого бажання грати в США. Але коли з'явилась можливість, я вирішив її використати. Не шкодую, але знову переконався, що мені там не комфортно — ані жити, ані грати в хокей.

Вийшло так, як вийшло: врешті-решт, мені довелося терміново шукати нову команду під час сезону 2024/25. Зупинив свій вибір на шведській лізі HockeyEttan, приєднавшись до клубу "Вінґз".

Напевно, ти ніколи б не опинився в США, якби не дві важливі події, що сталися в твоїй кар'єрі під час сезону 2023/24, коли ти виступав за "Альмтуну" в Nationell. Спочатку, наприкінці грудня, відбувся молодіжний чемпіонат світу в дивізіоні 1В, де в фінальному матчі проти словенської команди ти скоїв критичну помилку, яка негативно вплинула на результат і завадила збірній України піднятися в класі. Це був серйозний психологічний удар. А згодом ти зазнав і фізичної травми — на початку лютого під час клубного матчу ти отримав розрив медіальної колатеральної зв'язки, що змусило тебе достроково завершити сезон.

- Чемпіонат світу не вплинув на мою подальшу кар'єру точно. Максимум, на що він вплинув - на запрошення у національну збірну. В контексті перспектив клубної кар'єри відбитку не було жодного. Травма, звісно, мала серйозніші наслідки. В усіх аспектах. При цьому сезон, який провів у Nationell, вважаю найкращим у кар'єрі. Власне, зі статистики це теж видно (2 голи + 10 передач у 35-ти матчах - авт.), ігрового часу теж до того стільки не мав ніколи. Я постійно виходив там у другій-третій парі. Точно знаю, що наприкінці регулярного чемпіонату HockeyAllsvenskan планував випустити мене в одному-двох матчах тренер дорослої команди "Альмтуни". Перед тим, як отримати травму, тренувався з основою понад тиждень. Але 2 лютого в матчі проти "Мури" я "зламався" і замість мене в матчах першої команди випускали інших хокеїстів.

Давайте знову зосередимося на темі молодіжної збірної України (U20), за яку ти грав на двох світових чемпіонатах. У обох випадках наша команда здобула срібло, і в критичних матчах твої помилки справили значний вплив на результат. Перший раз ти помилявся разом з іншими, а в другому випадку - вже індивідуально. Схоже, що причини цих помилок можуть бути пов'язані з психологічними аспектами. Чи так?

Стосовно чемпіонату світу-2023, на жаль, ми знову стали свідками того, що вже стало традицією. У Битомі наша команда зазнала поразки від японців, що, на жаль, відбувалося і раніше, і повторилося цьогоріч, коли наша національна збірна програла в ключовому матчі. Це, безумовно, наше "прокляття". Якщо говорити серйозно, то це результат нашої нестійкості. Японці демонструють стабільність протягом усіх 60 хвилин, чітко виконуючи всі настанови тренера. Натомість наші команди часто адаптуються до змін у рахунку. Як тільки ми здобуваємо перевагу, ми зазвичай розслабляємось. Сподіваюся, що ця проблема нашого менталітету зникне, адже більшість наших хокеїстів зараз грають у Європі. Але в той момент ситуація виглядала саме так.

Події, що відбулися в Словенії, досі викликають у мене глибокі емоції. На початку третього періоду, коли рахунок був 3:3, Трошкін, сподіваючись на те, що суддя зупинить гру через фол на одному з його партнерів, безпечно викинув шайбу з-за воріт. Але суперник перехопив її, і оскільки свистка не було, забив гол, який зрештою став вирішальним.

Мабуть, це від надлишку нервів і хвилювань перед цим матчем. Від надмірного бажання перемогти. Також я десь переоцінив свої можливості і, побачивши в центрі партнера за командою, хотів видати йому довгу передачу. Але вийшло на ключку словенцеві. Взагалі, помилок у цій зустрічі була маса. Але своєю я затьмарив усі інші. Тієї миті подивився на Олександра Бобкіна (асистент головного тренера - авт.), з яким на рівні клубу і в збірних працював з 2017 року. Він мовчав. Це було незвично, адже зазвичай на помилки Олександр Васильович реагує дуже емоційно. Можу навіть сказати, що до його сварок та погроз вже мав імунітет. Та тоді мовчанка Бобкіна була для мене гіршою за крик. Пригадую, тоді під'їхав до бортика і розвалив ключку. Відчував абсолютне спустошення.

Після того поєдинку відчував, як негативні емоції пожирають мене. Проте я впевнений, що після цієї невдачі повернувся до Швеції значно сильнішим. Я вирішив відпустити цю ситуацію та зосередитися на своїй команді. У перших чотирьох матчах я здобув три очки і був повністю зосереджений на тому, щоб "Альмтуна" пробилася в плей-оф. Але потім мене спіткала травма.

Фігура Бобкіна насправді була присутня впродовж усієї твоєї свідомої кар'єри. Однак, щоб зустрітися з Олександром Васильовичем, тобі довелося вимушено залишити рідний Донецьк і переїхати до Київської області через війну...

Коли ми переїжджали з Донецька спочатку до Кривого Рогу, я навіть не був певен, чи зможу продовжити свою кар'єру. Ми втекли від війни і не думали про можливість займатися хокеєм на новому місці. Проте мені пощастило, адже в Кривому Розі тоді існував "Кривбас", яким керував Геннадій Запорожченко. Я досі підтримую зв'язок з Геннадієм Володимировичем. Можна сказати, що саме завдяки йому я залишився в хокеї, а згодом завдяки його підтримці перейшов до Бобкіна в "Білий Барс". Я також вдячний Костянтину Буценку та Віталію Литвиненку, легендарним постатям нашого хокею, з якими мені випала нагода працювати тривалий час.

Цей період став визначальним у моєму становленні як хокеїста. Я поступово занурювався в методику підготовки, розроблену Олександром Васильовичем, і його ігрову концепцію. Багато хто знає Бобкіна як тренера з яскравими емоціями, і до цього потрібно звикати. Проте, з професійної точки зору, він також надав мені величезну підтримку. Найголовніше — я відчував його довіру. У Бобкіна я виступав навіть під іншим прізвищем і отримав чимало ігрового досвіду. Можна з упевненістю сказати, що Олександр Васильович підготував мене до дорослого хокею.

- Хоч особисто ти вважаєш вершиною кар'єри виступ у Nationell, більшість українців знає хокеїста Трошкіна найперше як чемпіона юнацької Олімпіади.

- Для мене то теж віха. В Броварському спортивно-фаховому коледжі навіть висить мій портрет як відомого спортовця, який закінчив цей коледж. Хоча насправді в розрізі подальшої кар'єри це золото мені дало хіба зв'язки в різних країнах світу. Дало і дає досі. Зокрема завдяки набутим тоді контактам знайшов команду в Nationell. Звісно, десь допомагав і сам статус чемпіона юнацької Олімпіади. Хоча, пригадую, коли туди їхав, то взагалі не знав чого очікувати, не знав, що то за рівень буде. Хокейний турнір на юнацькій Олімпіаді тоді в Лозанні проводився в специфічному форматі "три на три", за участю команд, складених з представників різних країн. Щоб потрапити туди, здав, як і кожен гравець українських команд з числа тих, хто підходив за віком, тест. Таким чином відібрався.

У Лозанні я пережив безліч незабутніх моментів. Атмосфера великих змагань була неймовірною, а перемога на очах переповненої арени залишила враження на все життя. Після цього я отримав сотні привітань – як особисто, так і через соціальні мережі. Але найбільш трепетними були миті мого повернення в Україну. В аеропорту мене зустрічали батьки, вся команда "Білий Барс" та багато знайомих з училища. У їхніх руках були плакати з написами: "Вова найкращий" та "Вова чемпіон". Особливо запам'ятався момент, коли Олександр Бобкін першим підніс мені квіти. Це залишиться в моїй пам'яті назавжди.

Життя — це не лише яскраві миті, але й, на жаль, темні етапи. Так і у твоєму випадку, тріумф олімпійської перемоги був затьмарений особистою втратою...

Після тривалої хвороби, мій батько пішов з життя, і це стало для мене справжнім випробуванням. Я довго не міг оговтатися від втрати, що негативно позначилося на моїх виступах в чемпіонаті України та на спробах потрапити до юнацької збірної. Це був надзвичайно складний етап мого життя, коли я не міг зібратися і сконцентруватися на грі. Ми з батьком були дуже близькі: він завжди підтримував мене, відвідував мої матчі та тренування. Коли його не стало, я втратив той рівень, на якому знаходився, і повернутися до нього мені знадобилося чимало часу.

- Школа "Донбасу", яка тоді збирала всіх найкращих хокеїстів України, "Кривбас", "Білий Барс", золото юнацької Олімпіади, Швейцарія, шведський Nationell, національні молодіжні збірні - подій як для кар'єри гравця, якому лише 21, начебто чимало. Наскільки ти задоволений пройденим шляхом?

На 300%! Життя довело, що якби не вимушені переїзди в 2014 і 2022 роках, моя кар'єра не включала б спочатку Запорожченка і Бобкіна, а потім Швейцарію та Швецію. Мені пощастило працювати з чудовими тренерами, починаючи з Олександра Мнікіна та Олександра Селютіна, які допомогли мені стати на ковзани, та продовжуючи Андрієм Савченком, Сергієм Брагою, Володимиром Карабаджаком, і всіма тими, кого я вже згадував, до Руслана Борисенка, з яким ми успішно співпрацювали в збірній, а також тренерами з Швейцарії і Швеції. Сергій Бабинець був моїм особистим психологом під час усіх проб, в яких я брав участь. Кожна перемога і поразка, кожна травма вела до чогось нового, утворюючи єдиний ланцюг подій. Вважаю, що максимально використав той період, наскільки це було можливо. Я вдячний хокею за всі можливості, які він мені надав і продовжує дарувати.

- Можеш назвати п'ятьох хокеїстів, з якими пліч-о-пліч грав і тренувався і з якими мріяв би зіграти в одній ланці?

Це непросто, але я спробую. На позиції воротаря я б обрав Андрія Малихіна, який неодноразово рятував нашу команду на молодіжному чемпіонаті світу 2024 року. У захисті зі мною грав би Андрій Срюбко, наш тренер молодіжної збірної. На флангах атаки я б розмістив Віталія Литвиненка та Сергія Бабинця — легендарні постаті українського хокею, які суттєво вплинули на моє становлення як гравця. Що стосується центрфорвардів, я не зустрічав нікого сильнішого за фінського хокеїста Валттері Фільппулу, олімпійського чемпіона, чемпіона світу та володаря Кубка Стенлі. Я мав можливість тренуватися з ним, коли грав за молодіжну команду швейцарського "Серветта". Мені також пощастило працювати поряд із двома іншими легендарними фінськими хокеїстами — Теему Гартікайненом і Самі Ватаненом, шведами Генріком Тьоммернесом та Лінусом Ульмарком, а також канадцем Даніелем Винником, який вже мав 12 сезонів у НХЛ, та досвідченим швейцарським захисником Роджером Каррером.

- Тепер гри в хокей більше не буде. Ти кажеш, що вже визначився з тим, що робитимеш далі. Розкажи.

Я продовжую свою кар'єру в хокеї, але в новій ролі. Мене на цей шлях надихнув Олександр Бобкін. Тепер моя місія — підтримувати гравців у їхньому розвитку та кар'єрі. Успіх гравця, його клуб та рівень змагань значною мірою залежать від агента. Я планую співпрацювати з європейськими хокеїстами з різних країн, зокрема з молодими українцями. Моя головна мета — допомогти своєму підопічному потрапити на драфт НХЛ. Ті можливості, які не вдалося реалізувати мені, я хочу відкрити для своїх клієнтів.