Як з надією на мирне співіснування формувався шлях до Організації Об'єднаних Націй.
Вісімдесят років тому, 26 червня 1945 року, делегати з 50 країн уклали угоду про створення Статуту Організації Об'єднаних Націй.
Дві світові війни, зокрема друга, яка стала найкривавішою та найруйнівнішою, залучила до свого катастрофічного процесу 62 країни і охопила 80% населення Землі. Цей жахливий досвід змусив людство зрозуміти необхідність створення міжнародної організації, здатної об'єднати країни для спільного протистояння загрозі самознищення. Вона повинна сприяти зміцненню миру, забезпеченню міжнародної безпеки та розвитку співпраці між державами і народами.
ЛІГА НАЦІЙ БЕЗ США ТА УКРАЇНИ
Ідея створення такої організації народилася ще в часи закінчення Першої світової війни. Двадцять восьмого червня 1919 року у Версальському палаці поблизу Парижа між Антантою і країнами, що до неї приєдналися, з одного боку, і Німеччиною - з другого був підписаний договір, вироблений Паризькою мирною конференцією, яким була офіційно завершена Перша світова війна. Він складався із 440 статей, розмішених у 15 частинах. Так от першу його частину якраз і становив Статут Ліги Націй.
Одним з найактивніших advocates створення Ліги Націй був Вудро Вільсон, 28-й президент США. Під його керівництвом спеціально створена комісія розробила проєкт Статуту цієї міжнародної організації. Випускник Прінстонського університету, де він також викладав та обіймав посаду ректора, Вільсон здобув президентську перемогу у 1913 році. На початку Першої світової війни Сполучені Штати оголосили про нейтралітет, що дозволило Вільсону, під гаслом "Він утримав нас від війни", виграти вибори вдруге у 1916 році. У 1918 році він представив свій відомий план повоєнного світового порядку, що складався з 14 пунктів, які мали на меті вирішення ключових міжнародних проблем. Створення Ліги Націй та її Статут були важливими складовими його "програми миру", в якій підкреслювалися принципи колективної безпеки, спільних дій країн-членів проти агресорів, обмеження військових арсеналів, відмова від війни як способу вирішення міжнародних конфліктів, політика відкритої дипломатії та сприяння співпраці між державами. Ці ідеї отримали підтримку на Паризькій мирній конференції та стали частиною договору, підписаного у Версалі в червні 1919 року.
Але у Сполучених Штатах на Вудро Вільсона чекало велике розчарування. Сенат США відмовився від ратифікації Версальського договору через небажання очолюваної Генрі Каботом Лоджем республіканської більшості в сенаті зв'язувати себе участю в Лізі Націй, де переважав вплив Великої Британії і Франції. Після цього тяжкохворий і глибоко розчарований Вудро Вільсон припинив активну діяльність - і у своїй країні, і на міжнародній арені.
На жаль, у ті часи Україна не була включена до переліку з 14 пунктів Вудро Вільсона, так само як і до інших документів, що стосуються завершення Першої світової війни. У 1920 році уряд Української Народної Республіки подав заявку на вступ до Ліги Націй, але ця ініціатива не увінчалася успіхом. Країни Антанти, які стали засновниками Ліги, не визнали незалежність України. Лише в лютому 1921 року Ліга Націй відреагувала на протест видатного українського політика, президента Західно-Української Народної Республіки (1918-1919) Євгена Петрушевича, стосовно переслідувань українського населення, визнавши автономію Галичини та тимчасову окупацію з боку Польщі, при цьому уточнивши, що суверенітет над цим регіоном належить Антанті. Однак вже через два роки конференція послів у Парижі ухвалила рішення про передачу Галичини Польщі.
Ліга Націй також розглядала інші заяви та протестні акції представників українського національно-визвольного руху, приймаючи відповідні рішення. Хоча результати цих розглядів не були досить вигідними для України, вони все ж сприяли поширенню інформації про українські проблеми в міжнародному співтоваристві в міжвоєнний період.
Загалом вплив Ліги Націй у той період на міжнародну політику не належав до визначальних. Уже хоча б тому, що її членами були тільки 52 країни. Представники кожної з них мали на засіданнях Асамблеї Ліги Націй, які скликалися кожного року, один голос незалежно від величини території і кількості населення. До основних органів ЛН належала Рада Ліги, до якої входили чотири постійні члени (Велика Британія, Франція, Італія та Японія), та постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем. Рішення Асамблеї ухвалювалися одноголосно, що призводило до численних, довготривалих, безплідних дискусій, до компромісних резолюцій, які зрештою мало впливали на розв'язання міжнародних проблем, а надто конфліктів, які, особливо в тридцяті роки, все більше загострювалися і зрештою призвели до вибуху у вересні 1939 року нової світової війни.
АТЛАНТИЧНА ХАРТІЯ
Отже, Ліга Націй не вберегла людство від цього всепланетарних масштабів вибуху. Коли він стався, Сполучені Штати ще не були втягнуті в далеку від американських берегів війну (це відбудеться згодом, з нападу японської авіаційної армади 7 грудня 1941 року, на Перл-Харбор). Але, звичайно, у США не могли не перейматися драматизмом подій, які відбувалися в Європі, не тривожитися за долю своїх союзників, за мир, безпеку, демократію на континенті й загалом у світі. Особливо тісні, довірливі стосунки склалися між тогочасними лідерами США і Великої Британії - Франкліном Делано Рузвельтом і Вінстоном Черчиллем. Тривалий час цей діалог відбувався дистанційно, у формі переписки. Ідея очної зустрічі між ними витала в повітрі. Про її практичну реалізацію заговорили під час перебування в Лондоні спеціального уповноваженого американського президента Гаррі Гопкінса.
Ось як згодом у своїх спогадах описав цю подію Вінстон Черчилль: "В один із днів наприкінці липня Гаррі Гопкінс завітав до Даунінг-стріт, і ми насолоджувались сонячною погодою. У ході бесіди він висловив бажання президента зустрітися зі мною в якомусь усамітненому місці. Я відразу ж запевнив його, що мій кабінет не буде проти цього. Незабаром ми досягли згоди. Місцем нашої зустрічі обрали бухту Арджентія на Ньюфаундленді. Зустріч була запланована на 9 серпня, і для цієї мети був виділений наш найсучасніший лінкор "Принц Уельський". Я дуже прагнув зустрітися з Рузвельтом, з яким уже два роки вів листування, що ставало дедалі ближчим. Ця особиста зустріч також підкреслила б зміцнення співпраці між Англією та Сполученими Штатами, викликала б занепокоєння у наших ворогів, змусила б Японію задуматися і підбадьорила б наших союзників".
Для того щоб така зустріч відбулася, були вжиті всі необхідні заходи безпеки і захисту, адже в той час у північній частині Атлантичного океану плавало багато німецьких підводних човнів. Приміром, для забезпечення суворої секретності президент, який удавав, начебто він здійснює розважальну прогулянку на яхті, пересів у морі на крейсер "Огаста", а його яхта для відведення очей продовжувала свою подорож.
Перша зустріч Рузвельта і Черчилля відбулася 9 серпня 1941 року на борту "Огасти". І вже під час неї Рузвельт сказав про те, що, на його думку, було б добре, якби вони склали спільну декларацію, в якій висловили деякі загальні принципи, що мають направляти політику по спільному шляху. "Ухопившись за цю корисну пропозицію, я на наступний день, 10 серпня, представив йому начерк такої декларації", - писав згодом Черчилль.
Остаточна версія декларації була затверджена 12 серпня. Нижче наведені її ключові пункти:
Президент США Франклін Рузвельт і прем'єр-міністр Великої Британії Уїнстон Черчилль, представляючи уряд Його Величності, після спільних консультацій вирішили опублікувати ряд загальних принципів національної політики своїх держав. Ці принципи слугують основою для їхніх сподівань на світле майбутнє.
Сполучені Штати та Великобританія не мають наміру добиватися територіальних чи інших завоювань.
2. Вони не погодяться на жодні територіальні зміни, які не перебувають у згоді з вільно висловленим бажанням зацікавлених народів.
3. Вони визнають право кожного народу обирати ту форму правління, в якій бажають жити; їхнє прагнення полягає в відновленні суверенних прав і можливостей самоврядування для тих народів, які були насильно позбавлені цих свобод.
4. Виконуючи свої існуючі зобов'язання, вони намагатимуться створити умови, за яких усі держави (незалежно від їхнього розміру чи статусу, будь то переможці чи переможені) отримуватимуть рівний доступ до міжнародної торгівлі та глобальних ресурсів, необхідних для їхнього економічного розвитку та добробуту.
5. Вони намагаються досягти всебічної співпраці між усіма державами в економічному секторі, щоб забезпечити підвищення рівня життя, економічний прогрес і соціальний захист для всіх.
6. Після повного знищення нацистської тиранії вони мають надію на встановлення миру, що дозволить країнам жити в безпеці на своїй землі, а також забезпечить умови, за яких кожна людина в усіх країнах зможе провести своє життя, не відчуваючи ні страху, ні бідності.
7. У такому світі кожен повинен мати змогу вільно та без перешкод мандрувати морями і океанами.
Вони переконані, що всі країни світу повинні, з погляду реалізму та духовності, відмовитися від застосування сили. Без цього жоден майбутній мир не буде стабільним, якщо нації, які загрожують або можуть загрожувати агресією за межами своїх територій, продовжать використовувати сухопутні, морські та повітряні озброєння. Черчилль та Рузвельт вважають, що до моменту створення більш широкої та надійної системи колективної безпеки такі держави повинні пройти процес роззброєння. Велика Британія та США також планують підтримувати і заохочувати всі можливі ініціативи, які сприятимуть звільненню мирних народів від тягаря озброєнь.
Дозвольте навести ще одне висловлювання Вінстона Черчилля про цю важливу подію: "Той факт, що Сполучені Штати, які на той момент ще формально дотримувалися нейтралітету, випустили таку декларацію спільно з країною, що веде війну, вражає. Згадка про 'остаточне знищення нацистської тиранії' (яка була запозичена з мого першого проєкту) стала справжнім викликом, здатним призвести до військових дій у звичайних умовах. І, зрештою, не менш вражаючим було те, що останній абзац містив чіткий і однозначний натяк на те, що після закінчення війни Сполучені Штати готові будуть спільно з нами управляти світом до встановлення нового порядку."
ООН: ВЕЛИКА ХРОНІКА З СКЛАДНИМ ПРОДОВЖЕННЯМ
Атлантична хартія була підтримана 1 січня 1942 року двадцятьма шістьма державами антигітлерівської коаліції. Того дня в оприлюдненій її повноважними представниками Декларації вперше була використана назва "Об'єднані Нації", авторство якої належить Франкліну Рузвельту.
Перші конкретні кроки до утворення Організації Об'єднаних Націй були зроблені в період, коли Друга світова війна почала демонструвати явні ознаки перемоги коаліційних сил. Важливим етапом цього процесу стала конференція, що відбулася в Думбартон-Оуксі, передмісті Вашингтона, за участі представників Великої Британії, Китаю, Радянського Союзу та США.
Вона відбувалася з 21 вересня до 7 жовтня 1944 року. Аж ніяк не всі питання вдалося на ній узгодити. Та все ж у підсумковому документі, названому "Пропозиції щодо створення Загальної міжнародної організації", були зафіксовані основні положення, які визначали діяльність ООН.
Згодом, у лютому1945 року, на Ялтинській конференції деякі з них були конкретизовані й доповнені. Зокрема, вирішено, що до складу первісних членів майбутньої організації увійдуть разом із СРСР Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР) і Білоруська Радянська Соціалістична Республіка (БРСР) як найбільш постраждалі в роки Другої світової війни радянські республіки, що зробили значний внесок у справу розгрому спільного ворога.
Залишалося лише завершити роботу над Статутом Організації Об'єднаних Націй. Слово "завершити" вживається, оскільки основні аспекти цього ключового документу вже були розроблені в Думбартон-Оуксі. На установчій конференції, що відбулася в Сан-Франциско 25 квітня 1945 року, делегати п'ятдесяти країн-засновниць остаточно узгодили текст Статуту. Через два місяці, 26 червня, представники цих країн підписали документ. Польща, не маючи змоги бути присутньою на конференції, приєдналася пізніше, ставши 51-ю країною, що підписала Статут ООН.
Звертаючись до Статуту ООН, ухваленого вісімдесят років тому, я хотів би згадати думки Анатолія Зленка, першого міністра закордонних справ незалежної України. Протягом своєї тривалої дипломатичної кар'єри він працював постійним представником України в ООН і був добре обізнаний із публічними аспектами та закулісними іграми в знаменитому комплексі ООН на Манхеттені. Анатолій Зленко високо цінував Статут ООН, вважаючи, що його принципи та цілі повинні стати основою для перетворення ООН на платформу для узгодження зусиль держав у досягненні спільних завдань. Для реалізації цих цілей країни-члени ООН повинні дотримуватися принципів суверенної рівності, сумлінно виконувати взяті на себе зобов'язання за Статутом та відмовлятися від загроз або застосування сили в міжнародних відносинах, зокрема проти територіальної цілісності та політичної незалежності інших держав.
В одному з інтерв'ю для BBC Анатолій Зленко провів одну паралель. Вінстон Черчилль свого часу досить критично висловився на адресу демократії. Він говорив про те, що демократія - це, звичайно, не найкращий спосіб, але водночас нічого кращого на сьогодні людство не придумало, і ми повинні слідувати цьому способу життя. "Сьогодні не всі країни є демократичними, - продовжив свій коментар Анатолій Максимович. - В одних демократія більше розвинута, в інших менше розвинута. Це світ, це палітра, це багато зовсім різних інтересів, які, звичайно, дуже важко об'єднати. А ООН уособлює собою цей світ, де сходяться вектори глобальної політики й інтереси різних країн. Тому, звичайно, досягти якогось консенсусу з усіх питань або за один час вирішити всі питання - це надзвичайно важке завдання. І, працюючи сам безпосередньо у ООН, проводячи дні та ночі при розгляді окремих питань, які переважно були ідеологічного характеру, я доходив висновку про те, що дійсно важко вирішувати питання, коли існують різні країни, різні підходи, різні системи, і досягти консенсусу надзвичайно важко. Не переоцінюючи значення ООН, я сказав би так, що вона намагається зробити в цих умовах все можливе для того, щоб знайти вирішення питання... Але головне полягає в тому, що ці питання ставили на засідання, скажімо, Генеральної Асамблеї ООН, чи Ради безпеки ООН, чи інших органів ООН, і вони були предметом обговорення. Це дуже важливо, коли є відповідна адреса, куди може звернутися та чи інша країна зі своїми проблемами".
* * *
Статут ООН, який був підписаний 26 червня 1945 року, офіційно набрав чинності 24 жовтня того ж року. Ця дата тепер вважається Днем Організації Об'єднаних Націй. Сьогодні ООН святкує вісімдесятирічний ювілей своєї діяльності.
Ми незабаром поділимося більш детальною інформацією про її діяльність протягом цього часу. А сьогодні, з нагоди восьмидесятиріччя затвердження Статуту ООН, варто підкреслити основоположну та об'єднуючу роль цього документа. За ці вісім десятиліть було чимало критики щодо нього, а також стосовно історії, функцій і досягнень ООН. Проте, незважаючи на це, отримавши важку спадщину Ліги Націй між світовими війнами та прокладаючи шлях у сучасному бурхливому океані глобальних конфліктів, протистоянь, катастроф і воєн, ООН залишається єдиною глобальною міжурядовою структурою, яка намагається (хоча часто безуспішно, що підтверджує, зокрема, безсилля ООН та її Ради Безпеки у спробах зупинити агресорів, що безжально напали на Україну) підтримувати мир, зміцнювати міжнародну безпеку та запобігати самознищенню людства. Ці цілі були покладені в основу тієї організації, що була створена завдяки зусиллям її засновників, серед яких були і автори Атлантичної хартії, що написали цей документ у тривожному серпні 1941 року.
