Як Росія та Китай підривають міжнародні угоди в Антарктиці: льодовий фронт боротьби
Антарктика -- єдиний на Землі континент, на якому немає державних кордонів. Ми звикли думати про нього як про місце миру й науки, пінгвінів і айсбергів. Однак насправді тут розгорається політичне протистояння за участі Росії та Китаю, в результаті якого тріщать по швах міжнародні договори та протоколи. Наслідки цього відчувають навіть імператорські пінгвіни.
Директор Національного наукового антарктичного центру Євген Дикий, який нещодавно повернувся з зустрічі країн-учасниць міжнародного Договору про Антарктику, ділиться з ZN.UA інформацією про те, що наразі відбувається на крижаному континенті.
Пане Євгене, яким чином Антарктика може бути пов'язана з політичними аспектами?
-- Політика в Антарктиці була присутня від моменту її відкриття. Континент досліджували не для створення заповідника, а щоб експлуатувати, як усі інші землі того часу. Те, що Антарктика зараз нагадує рай (принаймні для звірів і птахів), -- унікальний період, який може швидко закінчитися.
Континенту пощастило -- тривалий час він був відрізаний від світу холодною циркумполярною течією з льодовиками, яка обходить його довкола за годинниковою стрілкою. Навіть легендарний капітан Кук у XVIII столітті не зміг пробитися через неї й написав у бортовому журналі, що навряд чи комусь з мореплавців вдасться пройти далі. І тільки через пів століття вітрильний флот технологічно став настільки досконалим, що в короткий літній період одразу три експедиції змогли пробитися між айсбергами до берегів крижаного континенту: британська, американська й Російської імперії.
Насправді, росіян у складі третьої експедиції довелося шукати. Ця експедиція була такою ж різноманітною, як і сама імперія: її очолював естонський німець Теодей Готліб фон Беллінсгаузен, а його заступником виступав капітан-лейтенант імператорського російського флоту Іван Завадовський, котрий у своїй дворянській грамоті зазначав, що походить з "козацького роду з Гадяча". Це означає, що ми, українці, маємо підстави вважати себе одними з перших дослідників Антарктики, адже це сталося рівно 200 років тому.
Але повернімося до політики. Приблизно у 1950-х роках зацікавленість у природних ресурсах Антарктики стала настільки великою, що сім країн одночасно висунули претензії на її території. Причому на деякі претендує більше ніж одна країна. Наприклад, на землю, де стоїть українська станція "Академік Вернадський", претендують Британія, Чилі та Аргентина.
Отже, ситуація в Антарктиці залишається напруженою вже тривалий час. Хоча досі не відбулося бойових зіткнень, мали місце попереджувальні постріли в повітря. Наприклад, в кінці 50-х років XX століття британські та аргентинські військові здійснювали висадки на дослідницькі станції один одного та примусово відсторонювали персонал, заявляючи: "Ви збудувалися на нашій території незаконно".
У 1959 році відбулася зустріч високопрофесійних дипломатів Сполучених Штатів та Радянського Союзу, до якої згодом долучилися союзницькі країни, аби обговорити питання, пов'язані з Антарктидою. Це були дві ядерні держави, що розподіляли світ, але водночас вміли знаходити порозуміння. Обидві країни однаково усвідомлювали, що починати Третю світову війну через територію Антарктики — це абсолютно неприйнятно. Таким чином, у 1959 році був укладений надзвичайно важливий і, на мою думку, один із найзначніших угод в історії людства — Договір про Антарктику (далі — Договір).
І хоча після його укладання жодна з семи країн не зняла своїх територіальних претензій, було домовлено, що вони будуть відтерміновані на час дії Договору. А якщо врахувати, що договір визнано безстроковим, то виходить, що країни відтермінували свої територіальні претензії до... ніколи. Це дуже дотепне дипломатичне формулювання.
У рамках угоди було чітко встановлено, що в Антарктиці забороняється будь-яка військова діяльність, а також використання зброї, за винятком мисливської. Для забезпечення цього положення створений ефективний механізм: представники будь-якої країни-учасниці угоди мають право відвідати станцію іншої держави і їм зобов'язані продемонструвати всі приміщення, а також пояснити, як організована робота.
-- Окрім заморожування конфліктів, що ще гарантує Договір про Антарктику?
В початковій редакції зазначалося, що територія Антарктики призначена виключно для наукових досліджень. Лише у 1998 році був прийнятий протокол до Договору, який ввів дуже суворі екологічні норми та обмеження. Зокрема, цей документ забороняє видобуток корисних копалин в Антарктиці до 2048 року. Для продовження цієї заборони необхідна одностайна згода всіх країн-учасниць Договору. Якщо хоча б одна країна висловить протест, нове рішення не буде затверджено, адже в цьому випадку, як і в Раді Безпеки ООН, діє принцип консенсусу.
Безумовно, до 2048 року світ може зазнати значних змін, проте, з огляду на нинішню ситуацію, ймовірність продовження мораторію на видобуток корисних копалин, якщо бути відвертим, є практично нульовою. Важко уявити, що Росія, США та Китай можуть дійти згоди в цьому питанні.
Оскільки Антарктика -- це 10% площі планети, то суто статистично можна припустити, що там є приблизно 10% всіх видів корисних копалин Землі, які ніхто ніколи не видобував. Така собі "планетарна заначка". Не думаю, що людство встоїть перед такою спокусою.
-- Яка зараз політична ситуація навколо Антарктики?
У цьому контексті можна спостерігати мініатюрне відображення тенденцій, що формують глобальну політичну арену. Росія систематично ігнорує всі міжнародні угоди та механізми співпраці, які були створені після розпаду Радянського Союзу. Це особливо помітно під час засідань Консультативної ради з питань Договору про Антарктику, де ухвалюються важливі рішення щодо цього континенту. Фактично, це свого роду "уряд" крижаного континенту. У його складі лише 29 країн, серед яких є й Україна, тоді як усього в Договорі беруть участь 54 держави, з яких решта не мають права голосу, але сподіваються на можливість його отримати в майбутньому.
Коли я у 2018 році вперше відвідав засідання Консультативної наради як представник своєї країни, в складі російської делегації був літній чоловік на ім'я Лукін, який понад 40 років очолював Арктичний та Антарктичний науковий інститут у Санкт-Петербурзі. Він звернувся до мене зі словами: "У цій залі науки немає. Тут панує велика геополітика, а наука виступає лише як невеличка кольорова парасолька для неї".
Дідусь мав рацію: це справді орківська перспектива, яка також поділяється Китаєм. Але існують і інші крайнощі — це "рожеві поні" країн континентальної Європи, які акцентують увагу на науці заради науки, зосереджуючи свої зусилля на ключових викликах людства, таких як зміна клімату. Проте й вони усвідомлюють, що такий підхід може бути дещо наївним. Англосакси, навпаки, демонструють більш прагматичний підхід: вони створюють потужні наукові програми, при цьому делегації, які їх представляють, очолюють не науковці, а високопосадовці, такі як заступники міністра закордонних справ. Важливо, що у складі цих делегацій науковці та дипломати представлені в рівних пропорціях — 50 на 50.
Яку стратегію обирає Україна?
Ми намагаємося популяризувати англосаксонські цінності, зокрема через активну участь наших дипломатів. Проте, звичайно, існує суттєва різниця у ресурсах. У нашій делегації зазвичай працює двоє представників, обидва — науковці, а іноді, як ми жартуємо, «двоє з половиною» — коли до нас приєднується кадровий дипломат з Міністерства закордонних справ у день важливого голосування на Консультативній нараді. Я розумію, що наші дипломати часто перевантажені і не можуть бути присутніми постійно. Водночас російська делегація налічує близько десяти осіб, а також має надійних помічників з Білорусі — ще п'ять чи шість. Що стосується китайської делегації, то у них завжди не менше дванадцяти учасників, а іноді й до п’ятнадцяти. Попри всі труднощі, ми активно боремося за просування важливих рішень у міжнародних угодах та захист інтересів України.
Будь ласка, поділіться інформацією про українську групу друзів. Чи вірно, що на останньому засіданні представники США не були присутні?
Неформальна група друзів України сформувалася серед учасників Консультативної наради лише через чотири місяці після початку повномасштабного вторгнення. У рамках цієї наради було створено спеціальний захід для України, куди збираються представники країн-партнерів. Вони цікавляться, яка саме допомога Україні необхідна, проте обговорення часто виходить за межі тем, пов’язаних з Антарктикою. Я є єдиним керівником делегації, який представляє науку, тоді як інші учасники — це переважно високопрофесійні дипломати. Вони відкрито визнають, що однією з основних цілей цих зустрічей є оновлення інформації про ситуацію в Україні: що відбувається на фронті, що в тилу та в країні загалом. Тому цей захід має велике значення.
До 2025 року група друзів України планувала не лише участь Сполучених Штатів, але й їх делегація мала стати основним організатором, залучаючи інші країни. Цього року в зустрічі брала участь Польща, тоді як американська делегація зовсім не з'явилася. При цьому поляки настільки тиснули на американців, що не залишалося жодних сумнівів щодо їх обізнаності про цю подію. В результаті, керівниця американської делегації була змушена, опустивши погляд, відверто зізнатися, що отримали пряму вказівку від Державного департаменту не брати участі в заходах, що підтримують Україну або виступають проти Росії.
Її ім'я, на жаль, нічого не змінить. Вона є професійним дипломатом, яка виконує вказівки. Якщо ж говорити про ключову постать, то це держсекретар США Марко Рубіо. Це рішення було прийнято на рівні його повноважень, що, безумовно, є знаковим. Проте ще більш показовим є те, що це єдина делегація, яка "випала" з кола союзників України. Інші країни, такі як всі члени ЄС, Британська Співдружність, а також Японія та Південна Корея, залишилися в групі підтримки.
-- Нещодавно Росія та Китай заблокували набуття Канадою статусу Консультативної сторони, тобто надання їй права голосу, а Україна разом з іншими країнами так само відмовили у набутті права голосу Білорусі. Разом з тим не вдалося ухвалити важливі для крижаного континенту рішення з охорони природи. Що відбувається? Це протистояння почалося від повномасштабного вторгнення?
Це почалося ще раніше, але з моменту повномасштабного вторгнення стало очевидним. Наразі діяльність Консультативної наради майже зупинилася. На жаль, вона стала жертвою принципу консенсусу. Хоча цей принцип мав на меті врахувати інтереси всіх учасників, він не був розрахований на те, що одна зі сторін навмисно підриває процес ухвалення рішень і не має наміру йти на компроміси чи вести переговори.
-- Чим Росія шантажує інші країни, які вимоги висуває?
-- Це не шантаж, бо Росія вимог не висуває. Хоча ситуація з Білоруссю та Канадою й виглядає так, що тут нібито дійсно можливий розмін. Але не факт, що так і буде, бо Росія ж прямо не озвучує вимоги розблокувати вступ Білорусі, а лише натякає на них. Деякі з членів білоруської делегації в кулуарах нам казали: "Росії набагато важливіше, щоб не вступила Канада, ніж щоб вступили ми. Нас вони потім просто зіллють".
Канада заважає росіянам у Консультативній нараді, бо стала однією з найбільш радикальних демократичних країн, що відстоюють цінності того старого західного світу, який зараз руйнують з двох боків -- з Кремля та з Білого дому. Однак офіційно Росія разом з Китаєм намагається знайти формальні зачіпки для блокування Канади, заявляючи, що її антарктична програма "не така", в ній недостатньо наукових досліджень, що країна не має власної антарктичної станції. Зате у Канади є купа станцій в Арктиці, куди вони пускають науковців з інших країн, а самі за обміном їдуть на їхні станції в Антарктику. І за кількістю публікацій у міжнародних рейтингових наукових журналах щодо результатів антарктичних досліджень Канада входить до топ-5, на відміну від Білорусі (хоча та й має станцію), Росії та Китаю.
Натомість українська делегація, блокуючи вступ Білорусі, прямо заявила (і ми простежили, щоб це потрапило до протоколу), що в нас немає жодних претензій до діяльності науковців цієї країни. Але в Договір про Антарктику вступає не антарктична експедиція, а країна, і в ньому написано, що він заснований на статуті ООН та повазі до нього. І доки країна Білорусь брутально порушує його, сприяючи збройній агресії проти однієї з країн Договору, доти їй там не місце. Чотирнадцять країн з 29 заявили, що повністю поділяють наш підхід, і це разом з нами більшість учасників Консультативної наради.
Які екологічні ініціативи були заблоковані Росією та Китаєм на цьогорічному форумі?
Не лише в цьому році. Протягом останніх п'яти років ці країни систематично перешкоджають ухваленню природоохоронних рішень, заявляючи, що їх аргументи звучать невпевнено і що бракує наукових доказів. Зрозуміло, що блокування рішень щодо створення природоохоронних зон можна пояснити побоюваннями щодо територіальних претензій, але неможливо зрозуміти, чому вони перешкоджають резолюції, що стосується загрози пластикового забруднення в Антарктиці та обмеження використання пластику на цьому крижаному континенті. Крім того, Росія та Китай уже третій рік не надають охоронного статусу імператорському пінгвіну, популяція якого зменшилася втричі за останні роки.
Що власне відбувається? Досі у мене якось не складався пазл. А цього року під час засідання Консультативної наради я все зрозумів. Наприкінці засідання обговорювався пункт, який ніколи не викликав жодних суперечок, -- програма наради на наступний рік. І тут раптом вилазить Росія й каже, що "баба Яга -- проти". І що ж їм не подобається в майбутній адженді? Річ у тім, що вже протягом двадцяти років у перший день засідання топнауковці Наукового комітету з антарктичних досліджень (Scientific Commission of Antarctic Research) проводять лекцію про підсумки досліджень минулого року. Але цього року Росія заявила, що таке не передбачено в Договорі. Тому, мовляв, пора з цим зав'язувати та вертатися до основ. От тут насправді до мене дійшло, що взагалі робить Росія в усьому світі -- вона хоче не просто повернути Радянський Союз в його кордонах, а й весь світ відмотати назад до 1991 року. Це абсолютно продумана та свідома лінія. Пам'ятаєте, колись Путін розповідав, що 1997-го Захід "обдурив" Росію, пообіцявши нерозширення НАТО на Схід. І що розпад Союзу 1991-го -- геополітична катастрофа? Повернення у 1980-ті роки важливе для Путіна ще й на особистому рівні, бо то був золотий час Владіміра Владіміровича -- молодого кегебешника, "большого чєловєка", який міг будь-кого посадити та будь-кому зіпсувати життя.
Тепер Росія прагне ліквідувати міжнародні організації та угоди в усіх напрямках, прагнучи відновити світ, де її вплив буде значним, а рішення залежатимуть від неї. Тим часом, після 90-х років, ми наївно вважали, що всі труднощі вже залишилися в минулому, і потрібно лише трошки вдосконалити ситуацію, використовуючи делікатні підходи.
-- Чи розуміють учасники Договору про Антарктику справжні мотиви Росії?
Звісно, всі усвідомлюють, що Росія діє досить прямолінійно і без розуму. На Консультативній нараді часто виступає молода дівчина з відмінною англійською, яку ми між собою охрестили "внучкою Лаврова". Вона активно застосовує всі традиційні вирази, характерні для старшого покоління.
Чи існують механізми для протистояння деструктивній поведінці Росії, зокрема, чи варто відмовитися від принципу консенсусу в ухваленні рішень, якщо він не приносить результатів?
Для того щоб змінити консенсусний підхід на принцип кваліфікованої більшості, знову ж таки, потрібен консенсус. Це створює замкнене коло. На мою думку, його можна розірвати двома шляхами. На жаль, в ЄС та НАТО поки що не настав відповідний момент, хоча я сподіваюся, що він скоро настане. Перший шлях полягає в тому, щоб рішуче вплинути на тих, хто зловживає консенсусом, і вжити заходів, аналогічних тим, що були застосовані до Орбана на саміті ЄС — пояснити, що їм слід відлучитися на каву, поки ухвалюються рішення. Проте наразі відсутні механізми для реалізації цього підходу.
І другий спосіб -- повністю ізолювати порушників консенсусного принципу, в той час як решта учасників денонсують договір і зразу укладуть новий, в якому вже будуть закладені абсолютно інші правила голосування. Але дай Боже, щоб хоча б половина з 29 країн -- учасниць Консультативної наради погодилася на подібні радикальні заходи. Тому що, наприклад, країни Глобального Півдня далеко не так страждають від дій Росії та Китаю. Ось приклад: при голосуванні щодо Білорусі та Канади за Білорусь виступили три країни -- Росія, Китай та Індія. А за Канаду -- всі, крім Росії та Китаю. Тут дуже показовою є позиція Індії, яка голосувала за вступ обох цих країн: "а давайте приймемо всіх, давайте жити дружно". Така позиція характерна для Глобального Півдня -- пом'якшувати всі конфлікти чи просто вдавати, що їх немає.
Які питання досліджують українські вчені в Антарктиці?
Ми досліджуємо не лише сам континент, а й глобальні процеси, які впливають на всю планету: магнітні поля, озонові дірки та атмосферні ріки. Останні — це механізм, що відповідає за перенесення тепла з екваторіальних широт до полярних, і він допомагає пояснити прискорене потепління. Нещодавно в авторитетному міжнародному науковому журналі Nature була опублікована стаття про відкриття атмосферних рік, в якій брали участь дві українські дослідниці, Світлана Краковська та Анастасія Чигарєва. Для науковця публікація в Nature є рівнозначною досягненню бізнесмена, який потрапив до топ-50 Forbes.
Згідно з інформацією, отриманою на нашій станції "Академік Вернадський", людство спостерігає за процесами відновлення озонового шару Землі. На основі наших досліджень у галузі космічної погоди, авіакомпанії Всесвітньої асоціації цивільної авіації формують свої маршрути. Це є унікальним українським досягненням у науці.
Також наші науковці беруть участь у великому міжнародному консорціумі, який досліджує зміни в океанських течіях через танення льодовиків. Наша Наталія Шепель, яка власне веде цей проєкт, їздить в Антарктиду, запускає так звані арго-буї, тобто підводні буї з датчиками, а потім вертається в рідну Одесу і збирає волонтерку до свого хлопця на фронті. От так і живемо.
Це лише частина наших досліджень, далеко не все, що ми здійснили. Минулого року наш Національний Антарктичний науковий центр зайняв перше місце в Україні за кількістю грантів, отриманих у рамках програми Європейського Союзу "Горизонт Європа". Усі ці гранти були виграні в умовах жорсткої конкуренції, де на один грант претендувало від 13 до 17 міжнародних проєктів. Це свідчить про те, що ми, українці, часто недооцінюємо свої можливості. Ми зуміли перемогти в конкурсах на рівні з великими науковими інститутами та університетами, хоча наш колектив в НАНЦ складає всього 60 науковців.
Наші дослідження в Антарктиці сприяють розвитку як фундаментальної, так і прикладної науки, а також є частиною міжнародного наукового співробітництва. Пам’ятаю, як під час Революції Гідності я випадково зустрів у літаку одного зі своїх колишніх студентів з Могилянки. На той час він був аспірантом у Гайдельберзькому університеті, що входить до сотні найкращих університетів світу. Він вирішив залишити аспірантуру та відправився на Майдан. У літаку ми розмовляли про все, і одна його фраза залишилася зі мною на все життя: "Ви ж розумієте, Євгене Олександровичу, що щоранку я прокидаюсь з питанням: чи я перш за все українець, чи науковець?" Отже, дослідження в Антарктиці — це один з тих шляхів, які дозволяють уникнути такої дилеми. Це можливість бути українським науковцем, який одночасно вносить значний вклад у світову науку у співпраці з колегами з набагато заможніших і зручніших країн.
Які можливості відкриваються для України в Антарктиці та які плани на майбутнє?
Після завершення конфлікту наша країна чекає на відновлення, і в нас є великі плани на майбутнє. Я сподіваюся, що незабаром ми зможемо реалізувати українську полярну державну програму, що включатиме не лише станцію "Академік Вернадський" та криголам, як це є зараз, а й дві нові станції в Антарктиці, а також ще одну на архіпелазі Свальбард (інша назва — Шпіцберген) в Арктичному регіоні. Хоча ця територія належить Норвегії, відповідно до договору про Свальбард, кожна країна має можливість створити там наукову станцію. Це стане нашим шляхом до Арктики.
Ми також продовжуємо нашу участь у Договорі про Антарктику. Що ж нам слід очікувати в цьому контексті?
Не так вже й далеко 2048 рік, коли закінчиться мораторій на видобуток корисних копалин. Я особисто підтримую продовження цього мораторію. Проте, найімовірніше, цього не відбудеться, і в такій ситуації нам слід бути готовими захищати свої економічні інтереси, щоб Україна змогла стати однією з країн, яка отримає можливість доступу до цих ресурсів.
