Засновник благодійної організації "МІЛА" Олексій Юренко поділився: "Мене надихають очі людей, які випромінюють вдячність."
Пам'ять про маму, допомога армії, підтримка культури й спорту, турбота про переселенців і навіть про безпритульних тварин - діяльність Олексія не вміщується в один напрямок. Ми поговорили з ним про шлях у благодійності, труднощі, натхнення та головні життєві цінності.
Олексій Андрійович Юренко — це відомий благодійник, активний громадський діяч, волонтер і підприємець. Він з'явився на світ 7 жовтня 1985 року в столиці України, Києві. Олексій здобув освіту в Київському університеті туризму, економіки і права, спеціалізуючись на правознавстві. Як засновник благодійного фонду "МІЛА", він активно підтримує жителів Києва, які потребують допомоги, а також переселенців, зокрема тих, хто приїхав з Маріуполя.
Засновник і директор ТОВ "7-ГРУП", голова житлово-будівельних кооперативів "Махалівський" та "Європа". Його основна діяльність пов'язана з будівництвом житла економ- і середнього класу під Києвом, а також створенням мобільних будинків для українців, які залишилися без житла внаслідок війни.
Олексію, поділіться, будь ласка, коли у вас виникло бажання зайнятися благодійною діяльністю?
- Чесно кажучи, я ще з дитинства пам'ятаю, як постійно допомагав іншим: у школі чи в садочку я завжди ділився з тими, хто мав менше. Завжди пригощав діток яблуками, цукерки - усім, що в мене було. У дорослому житті про офіційний фонд я задумався у 2011 році, коли не стало мами.
Цей період у моєму житті був справді важким, але саме тоді я чітко усвідомив, що хочу продовжити чудові справи, які моя мама здійснювала за життя. Працюючи в сфері харчування, вона завжди прагнула допомогти тим, хто цього потребує, а також мала величезну любов до тварин. Мама була неймовірно доброю та щирою людиною, готовою пожертвувати всім заради інших. Тож, коли я вирішив створити благодійний фонд, назва з'явилася одразу - на честь мами Людмили, яку всі в родині називали Міла. Це було для мене не лише питанням назви, а й важливим символом: пам'ять про неї продовжує жити в кожній нашій добрій справі.
Коли ваша підтримка стала офіційною організацією?
У 2014 році, коли розпочалася війна, я заснував благодійний фонд. Не зможучи залишатися осторонь під час АТО, я разом із друзями та знайомими почав збирати кошти та предмети для підтримки армії, а також купувати автомобілі. На початку наші дії були дещо неорганізованими. Згодом, у рамках діяльності фонду, ми навіть спробували зайнятися проблемами залежностей, такими як алкоголізм, наркоманія та ігрова залежність. Це також стало своєрідною формою допомоги, хоч і не зовсім традиційною благодійністю.
Три роки тому я змінив свій основний напрямок допомоги. Мене вразило, як багато фондів почали підтримувати армію, тоді як прості люди — переселенці, пенсіонери, багатодітні родини — часто залишаються без належної уваги та підтримки. Тому я вирішив зосередитися на допомозі саме їм. Крім того, я не можу залишити без уваги і безпритульних тварин, яких покинули. Я знайшов свою місію, і отримую щирі відгуки та вдячність від тих, кому ми допомагаємо, що приносить мені велике задоволення.
- Як ви визначаєте, кому допомагати?
Зараз ми отримуємо велику кількість запитів. Люди приходять до нас, подають заяви та приносять необхідні документи. Наші співробітники Фонду уважно все фіксують і перевіряють. Ми працюємо в Києві, в Шевченківському районі – це моя рідна місцевість, яку я добре знаю. Тому в першу чергу ми надаємо підтримку пенсіонерам та людям з інвалідністю саме з цього району. Окрім того, до нас звертаються внутрішньо переміщені особи та мешканці інших районів столиці, і ми не залишаємо їх без уваги.
Основним напрямком нашої діяльності є надання продуктових наборів, адже їжа є базовою потребою кожної людини. Проте ми стикаємося і з іншими запитами. Наприклад, мати, яка стала переселенкою, звернулася до нас з проханням про планшет для її сина з аутизмом, щоб він міг комунікувати – ми виконали це прохання. Інша жінка, пенсіонерка, потребувала вікна для свого соціального житла – ми допомогли встановити його. Навіть звичайний чайник став об'єктом прохання. На перший погляд це можуть бути дрібниці, але саме вони роблять життя людей більш комфортним і людяним.
Чи траплявся у вас момент, коли ви усвідомили: "Це дійсно те, чим я хочу займатися"?
У 2023 році я зрозумів, що знайшов своє покликання. До того моменту я досліджував різні шляхи, намагався зрозуміти, чим хочу займатися. Але коли побачив щиру вдячність від переселенців, дітей та пенсіонерів, в мене виникло усвідомлення, що я на правильному шляху. Спілкування з цими людьми приносить мені велике натхнення.
Які з ініціатив вашого фонду ви вважаєте найвагомішими?
- Один із найважливіших проекту фонду "МІЛА" - це, безперечно, реконструкція бомбосховища в лікарні "Охматдит". Розповім, як це було. Все почалося з благодійного вечора, який організував Ігор Корж, засновник Благодійного фонду "Мистецька ініціатива". Мене запросили взяти участь, і тоді я дізнався, що збирають кошти на реконструкцію укриття в "Охматдиті". Зібраної суми виявилося недостатньо, адже роботи було дуже багато. Тож пізніше Ігор звернувся до мене по допомогу - і я не відмовив. Як людина, пов'язана з будівництвом, я одразу запропонував забезпечити проект необхідними матеріалами.
Я спостерігав за тим, в якому жахливому стані все було до ремонту, і як змінилося після - стало чистим, акуратним і безпечним. Найголовніше, що це вже врятувало життя. У 2024 році, коли під час обстрілу столиці ракета влучила в територію лікарні, в укритті перебували діти та медичні працівники. І саме завдяки цій реконструкції вони змогли вижити.
Ми й надалі підтримуємо лікарню, зокрема, педіатричне відділення: доставляємо фрукти для дітей, даруємо квіти лікарям та інколи покриваємо витрати на лікування малюків. Це не завжди відбувається на очах публіки, але робимо це з глибоким бажанням допомогти.
Ми знаємо, що ви стали важливою підтримкою для виходу фільму "Малевич". Чи була це ваша перша допомога українському кінематографу?
Я взяв участь у промоції фільму "Малевич". Адже створення фільму — лише перший крок. Необхідно, щоб про нього дізналися як в Україні, так і за її межами. Вкрай важливо, щоб українці були обізнані про своїх художників, цінували власну культурну спадщину та обов'язково заявили всьому світу, що Казимир Малевич — це український геній!
Ви не раз ділилися у соціальних мережах світлинами з театральних вистав. Чи вважаєте себе прихильником театрального мистецтва?
- Ні, театралом я себе не називаю. У дитинстві театр для мене був веселою розвагою. А вже у свідомому віці, десь у 25 років, я відкрив його зовсім по-іншому. У театрі є особлива енергетика, адже актори віддають глядачам свою силу та емоції.
Завдяки благодійності я опинився в театрі "Особистості". Там я зустрів його керівника - Петра Магу, видатного актора та поета. Він запропонував свою підтримку театру, і я без вагань погодився. Ми купили всі квитки на дитячу виставу й розподілили їх між підопічними БФ "МІЛА". Реакція дітей була неймовірною - це стало для мене найбільшою нагородою.
Пізніше я вирушив на виставу "За двома зайцями" разом із дружиною та друзями. Це було справжнє відкриття: щиро, весело і невимушено. Я усвідомив, що театр здатен не лише приносити задоволення, а й формувати особистість. Тому я впевнений, що наша співпраця з театром продовжиться, адже це також важливий внесок у розвиток нашої країни та виховання майбутніх поколінь.
- Ви згадували любов до тварин. Це теж важлива частина вашого життя?
Отже, у мене вдома живуть три собаки і кішка. Я жартома називаю їх "Щенячим патрулем" (сміється). Я активно допомагаю притулку в Пирогові, який підтримує громадська організація "Товариство захисту тварин "SOS", де перебуває понад тисячу тварин. Крім того, я також підтримую притулок у Бучанському районі, де жінка пожертвувала свій будинок для 50 собак, які були залишені під час окупації. Це для мене справжній героїзм.
Я маю бажання створити сучасний притулок для тварин, що відповідатиме європейським стандартам. У нашій країні це питання є вкрай актуальним і потребує термінового вирішення.
Поділіться, будь ласка, своїми іншими проектами!
- Ми також підтримуємо молодіжну команду з регбі, яка готується до міжнародних змагань. Допомагаємо з проїздом, житлом, харчуванням. Також плануємо організувати благодійний футбольний матч із ветеранами "Динамо" та командами переселенців.
- Що вас мотивує продовжувати, попри всі труднощі?
- Серце. Раніше бізнес дозволяв відкладати 20% на благодійність, а тепер ситуація змінилася - 80% ресурсів йде на фонд. Прибутків майже не залишилося, проте є команда і є люди, які потребують підтримки. А ще мене надихають вдячні очі тих, кому ми допомагаємо.
- При такому графіку чи вистачає часу на сім'ю?
Батьківщина займає в моєму житті перше місце. Я одружився у двадцять, а вже в одинадцять місяців став батьком. Маю троє синів, і в нашій родині існує правило: неділя - це день, присвячений сім'ї. Ніяких поїздок у відрядження, ніякої роботи. Цей час створений для спілкування з дітьми та дружиною.
- Які цінності ви передаєте своїм дітям?
- Повагу до людей, пам'ять про предків і доброту. Я завжди кажу: "Доброта - це ознака сили". Не війна і не зло роблять людину сильною, а здатність бути добрим і підтримати інших. Хочу, щоб мої діти жили саме з цим розумінням.
У наступному розділі нашої бесіди ми розглянемо досвід Олексія в створенні мобільних житлових приміщень для людей, які постраждали від війни. Він поділиться з нами викликами, з якими стикається у бізнесі в нинішніх умовах, а також розповість про інноваційні рішення, які реалізує в своїх проєктах. Обговоримо також питання співпраці з державними та міжнародними партнерами, а також почуємо його погляди на економічні реформи, які можуть позитивно вплинути на розвиток України.
