"Я заздрю тим, хто сподівається на швидке завершення війни": розповіді воїнів, починаючи з АТО і до наших днів.

1 жовтня Україна вшановує тих, хто щодня бере на себе найважчий тягар війни, хто ризикує життям і здоров'ям заради свободи, або вже віддав його у боротьбі з ворогом. Сьогодні в лавах Збройних сил служать понад 880 тисяч українців, ще майже 1,3 млн мають статус ветеранів. Кожна їхня історія - це про відвагу, біль і відданість Батьківщині.

Напередодні Дня захисника та захисниці РБК-Україна підготувало добірку історій військових, які втілюють силу та відвагу нашого народу в боротьбі із загарбниками.

Бойова медикиня Анна "Кропива" Продан - майже 9 років на фронті. Під час АТО пройшла Верхньоторецьке, під час повномасштабки - Бахмут, Серебрянський ліс, Курахове. Зараз - на Харківському напрямку.

"Я ніколи не підраховувала своїх 300-х. Вислів 'врятувати життя' звучить дуже потужно. Звісно, надання першої невідкладної допомоги є критично важливим етапом, адже люди можуть загинути від втрати крові або через нерозуміння, як діяти. Але порятунок життя — це складний процес, що включає в себе першу допомогу, евакуацію, стабілізаційний пункт і госпіталізацію," — ділиться бойова медикиня.

Анна "Кропива" Продан почала свою службу у віці дев'ятнадцяти років (фото надала сама Анна Продан).

Далі наводимо пряму мову Анни.

Я приєдналася до збройних сил у 2016 році, незабаром після завершення навчання в медичному училищі. У 19 років я не приділяла багато уваги тому, що насправді мене чекає попереду. Тоді звичайні люди мали уявлення про війну лише з телевізійних новин. Коли я дізналася, що військова частина потребує медичного працівника, я вирішила, що це мій шлях.

Коли я вперше опинилася на фронті, атмосфера була сповнена мотивації. Усі приходили туди з відчуттям патріотизму, єдності та злагоди. Було чітке усвідомлення, що ми маємо спільного ворога. Мені важко уявити, як можна залишатися осторонь конфлікту, якщо ти володієш певними навичками і здатен допомогти.

Я проходила службу в 58-й бригаді. Мій позивний мне дав командир роти ще в 2016 році. Він зауважив, що я дуже чутлива, але водночас корисна, і без мене ніяк не обійтися. Коли я вперше за пів року повернулася з зони АТО у відпустку, мама подивилася на мене і сказала, що це моє призначення, я знайшла своє місце в житті.

Я — бойовий медик роти, і перебуваю на передовій разом із своїм підрозділом. Моя основна задача — надавати першу допомогу пораненим. Після цього, коли прибуває евакуація, я передаю 300-го медичним працівникам, а сама залишаюсь на місці. Проводжу чергування від тижня до двох, а іноді доводиться затримуватись і на місяць, якщо обставини не дозволяють вийти з позицій.

Для медичних працівників існують ті ж самі ризики, що й для всіх інших. Переживати постійні обстріли важко, але найбільша біль – це втрата близьких, адже все решта можна якось витримати як фізично, так і морально.

Пам'ятаю свої перші трьохсоті. Відбувався мінометний обстріл, і троє хлопців отримали серйозні поранення від осколків. Один з них був у тяжкому стані: пневмоторакс, контузія, внутрішні органи постраждали від ударної хвилі. Я намагалася надати допомогу всім, але згодом найтяжчий з них помер у лікарні. Коли стикаєшся з пораненим, ти робиш усе можливе, а вже потім маєш час, щоб осмислити пережите.

Ті, хто отримав незначні травми, повертаються до виконання своїх обов'язків. На жаль, багато з тих, кому я надавала підтримку, більше не з нами. Ті, хто має серйозні поранення, потрапляють до списків на "відсторонення". Ми залишаємося на зв'язку, іноді вони запитують про мої справи, але в "полях" наші шляхи рідко перетинаються. Хлопці дуже вдячні за мою допомогу.

Протягом майже дев'яти років служби у мене було дві перерви, кожна тривала близько п'яти місяців між контрактами. Коли я стала матір'ю, взяла тримісячну відпустку, щоб бути з донькою, яка залишилася з бабусею. Тепер моїй дочці вже 8 років, і вона з розумінням ставиться до мого вибору служити, навіть говорить, що мріє стати бойовим медиком. Проте іноді вона дуже сумує за мною і мріє, щоб я повернулася додому. Зараз я знаходжуся на етапі звільнення, адже відчуваю велику втому.

Перед початком великої війни мій контракт закінчився, і я не була на службі. 24 лютого 2022 року я вирішила діяти: зібрала речі і вирушила до військкомату, прагнучи повернутись до свого підрозділу. Проте вони вже перебували під Конотопом, а дістатися туди було неможливо через російські війська, що оточували місцевість. Проте в підсумку мені вдалося приєднатися до своєї бригади.

Анна разом із командою під час повномасштабної війни пройшла через Бахмут, Серебрянський ліс, Курахове та Харківську область (фото надані Анною Продан).

Вже скільки років йде війна, але багато хто ще не звик, що дівчата бувають на передовій. Нещодавно тут на Харківському напрямку у наших суміжників поранило хлопців, а медика в них не було. Я прибула на допомогу і вони були в шоці, що з чужої роти прибігла дівчина: що я тут взагалі роблю на передовій? Добре, що там була гарна зеленка (лісиста місцевість, - Ред.), у цих умовах я змогла не тільки допомогти, а й навіть крапельницю поставити.

Жінкам у повсякденному житті часто доводиться стикатися з труднощами, а в службі ці виклики стають ще більшими: специфічні умови праці, особливий графік роботи та моральні дилеми. Але ти обрала цей шлях, усвідомлюючи, на що йдеш. Ти знаєш, що хлопцям теж нелегко, і якщо ти станеш тягарем, то яка тоді буде з тобою користь? Навіть на тилових позиціях жінкам, безумовно, доводиться стикатися з труднощами.

У перші роки АТО жінки в армії - це поодинокі випадки. Коли я прийшла, у батальйоні було тільки дві дівчини, потім вже з'явились 3 медики, діловод. Зараз жінок набагато більше.

Дискримінація в армії зустрічається, але це більше залежить від командирів. Дівчатам треба постійно показувати, що ти можеш працювати, як хлопці. Так, емоційно ми сильні, але фізично поступаємось чоловікам. Командири мають це враховувати.

Ще із 2014-го піднімається питання, яке й досі актуальне - прояв поваги до захисників. Мінімально, що можуть зробити цивільні, коли бачать військового - просто сказати дякую. Зараз рідко таке почуєш. Прірва між цивільними і військовими стала менша, але вона не зникла.

На момент публікації Анні підписали наказ на звільнення.

Ігор "Поттер" Мусієнко в перші дні великої війни активно намагався вступити до лав армії, відвідуючи військові комісаріати. Проте, через діагноз цукрового діабету І типу, його не взяли на службу. Протягом наступних кількох місяців "Поттер" займався волонтерством — доставляв автомобілі на передову, але його справжньою мрією було керувати дронами.

У червні 2022 року Ігор нарешті зміг приєднатися до 58-ї бригади. Він пройшов через Куп'янськ, Кремінну, Золочів та Урожайне. Наразі знаходиться на Харківщині. У цій самій бригаді служить його рідний брат Анатолій, який також має діабет І типу.

"Коли я в окопах ставив собі ін'єкцію інсуліну, хлопці спершу думали, що я наркоман. Їм було простіше прийняти цю думку, ніж те, що поряд з ними діабетик. Насправді мій діагноз дозволяє перебувати на передовій, головне відповідально ставитись до свого стану", - розповідає військовий.

Ігор "Поттер" Мусієнко долучився до 58-ї бригади влітку 2022 року (фото надав Ігор Мусієнко)

Пропонуємо вашій увазі слова Ігоря.

Ще до повномасштабки я опановував професію пілота на квадрокоптерах. Бо питання було не в тому, чи буде війна, а - коли вона буде. Я відчував свій обов'язок бути у війську. На тилових посадах я не хотів служити, хотів літати. Але через те, що я інсулінозалежний, мені казали: сиди вдома.

Під час свого волонтерського досвіду на Донбасі я мав можливість зустрітися з військовими. Вони допомогли мені отримати доступ до армії, але переді мною постало важке рішення — обрати між роботою в штабі або ж взагалі відмовитися від військової служби. Я обрав штаб, але через півроку все ж потрапив до бойового підрозділу самохідної артилерії в ролі пілота. Після свого першого польоту я відчував гордість за досягнення — я нарешті здійснив свою мрію, до якої так довго прагнув.

З любові до авіації мені присвоїли позивний "Поттер". Лише Гаррі, відомий чарівник, мандрує на мітлі, в той час як я керую дронами. Також я маю окуляри та походжу з Конотопа, міста, яке в народі славиться своєю "відьомською репутацією".

Протягом приблизно шести місяців я займався коригуванням вогню та розвідкою для артилерії. Під час ротації в Серебрянському лісі я зустрів хлопців, які управляли FPV-дронами, і це захоплення мене вразило. Я зрозумів, що за допомогою таких технологій можна не лише спостерігати за ситуацією, а й завдавати шкоди ворожій техніці та особовому складу.

Намагався просувати ідею, що нам треба FPV, але в артилерії це було важко. Аж поки не пішов наказ зверху про створення молодих підрозділів FPV, нічого не рухалось. Ми з напарником створили новий підрозділ, але потім мені пощастило потрапити у батальйон безпілотних систем, де я зараз.

Ігор "Поттер" пройшов через Куп'янськ, Кремінну, Золочів та Урожайне. Наразі він бере участь у бойових діях на Харківщині (фото надав Ігор Мусієнко).

Загалом, я обіймаю посаду сержанта-менеджера третьої категорії в штабі. Це означає, що я працюю в штабній структурі, однак, завдяки своєму досвіду, я не можу встояти перед спокусою виїхати на передову та трохи попрацювати на позиціях.

У нас є лінія, яку ми тримаємо. Там працюють батальйони різноманітних озброєнь сухопутних військ нашої бригади і суміжників. Наше завдання - робити все, щоб вони залишились живі. Тобто це оборона: відбивання штурмів, знищення техніки, що йде по передньому краю, відрізання логістики, щоб ускладнити роботу ворога.

Щоб працювати у польових умовах, мені треба максимально усе продумати: як зробити так, щоб у разі обстрілу, якщо посічеться бронік чи рюкзак, у мене вцілів інсулін. У мене з собою завжди три аптечки - одна на броні, інша в рюкзаку і ще одна резервна лежить разом із дронами. Окремо на броні натикані "шприц-ручки". Крім того, завжди маю Снікерс чи Марс на випадок, якщо впаде цукор і доведеться його піднімати в екстрених умовах.

Держава забезпечує інсуліном, я можу його отримати в аптеці. Але я вкрай рідко буваю вдома, тому скуповуюсь зразу на пів року. У нас є холодильники, тому проблем зі зберіганням нема.

А от технічне забезпечення у нас не на тому рівні, як би хотілося б. Але ми знаходимо інвесторів, волонтерів, люди допомагають. Добре, що нам видають державні FPV, але вони були б актуальні пів року тому. Зараз їх доводиться доукомплектовувати, перероблювати деталі. Це все коштує грошей, а деталі треба замовляти або в Китаї, або Європі і чекати на них. А час - найдорожчий.

З технічної точки зору, найбільш складним аспектом моєї роботи є маневри заїзду та виїзду на позиції. Це пов'язано з великою кількістю дронів, які встановлюють міни на підходах, що охоплюють кілька кілометрів. Окрім того, новітні оптоволоконні FPV-дрони створюють додаткові труднощі, адже російські сили почали їх використовувати, оскільки їх важко виявити чи заглушити традиційними засобами радіоелектронної боротьби. Це той момент, який ми не врахували в цій технологічній гонці, і він приносить нам найбільше клопотів.

Коли мова заходить про етичні аспекти, байдужість значної частини суспільства суттєво заважає зосередитися на важливих справах. Це вибиває з ритму. Особливо у світлі недавніх подій, пов'язаних з хвилиною мовчання на Хрещатику...

Люди, насолоджуючись своїм чудовим життям, часто не знаходять часу, щоб віддати належну шану тим військовим, які пожертвували всім заради них. Зрозуміло, що в один момент ти можеш опинитися серед них, але для інших це може залишитися байдужим. Це дійсно пригнічує.

До Дня захисника найкращим вшанування буде підтримати свого військового-друга, родича, знайомого. Закрити якусь потребу. Багато волонтерів збирають смаколики до свята, але військові не голодні, нам грошей не вистачає. За ті кошти, які витратили на кілограм м'яса чи сала, можна купити vtx - це складова FPV-дрона, яку ми міняємо, бо у держзамовленнях вони слабкі.

Заздрю людям, які думають, що скоро все завершиться. Ця війна на довго. Навіть, якби була пауза, вона не піде нам на користь, бо українці люблять розслаблятись. А це для нас дуже поганий сценарій.

Ігор освоїв навички пілотування квадрокоптерів ще до початку масштабного військового конфлікту (зображення надав Ігор Мусієнко).

Треба усвідомлювати, що війна прийде до кожного. Хлопцям на гражданці радив би готуватись, інакше колись їх просто загребуть і віддадуть у піхоту. А зараз у них є шанс навчитись і вибрати більш безпечну військову професію.

Мені глибоко близькі слова Ніла Хасевича, українського художника, який, незважаючи на ампутацію ноги, став частиною ОУН: "Я є каліка, але борюся в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять у можливість такої боротьби... Я прагну, щоб світ дізнався, що визвольна боротьба триває, що українці не здаються". Від себе можу додати: якщо я маю силу боротися, то й інші можуть це зробити.

Павло "Росомаха" Савощенко втратив свою руку під час бойових дій у травні 2024 року, захищаючи позиції на Донеччині. Він був на фронті всього 8 днів. Наразі Павло продовжує проходити курс реабілітації і чекає на виготовлення протезу.

Сили відновлюються завдяки підтримці дружини та двох дітей, а також через заняття спортом. Військовослужбовець активно тренується, бере участь у змаганнях, організованих Федерацією стронгменів України. Він займається бігом, присіданнями зі штангою, веслує на тренажерах та пробує себе в багатьох інших видах активності. На цьогорічному заході "Київ незламний" Павло здобув перше місце у веслуванні, третє місце у еірбайку та четверте місце у гирьовому спорті.

"До цього моменту я ніколи не займався спортом, але почав після травми, оскільки це сприяє моєму відновленню. Участь у спортивних подіях дозволяє мені відволікатись від власних проблем і надає моральне полегшення. Крім того, я зустрічаю багато ветеранів з різними травмами та ампутаціями, з якими можу спілкуватись. У своїй категорії я демонструю досить хороші результати," - ділиться Павло.

Павло "Росомаха" Савощенко весною 2024-го долучився до 110 бригади (фото: facebook.com nada.savosenko)

Наступним ми представляємо висловлювання Савощенка.

Я був мобілізований 27 лютого 2024 року. Після проходження базової загальновійськової підготовки потрапив до 110 окремої механізованої бригади, де став гранатометником. Мої товариші по службі жартували, що я схожий на "Росомаху", тож і дали мені такий позивний. Після двох тижнів спільних тренувань у бригаді мене направили на бойове завдання в район Очеретиного, що у Покровському напрямку.

2 травня ми поїхали на Донеччину, а поранення я отримав 10 травня. Під час відбиття штурму мене вразив ворожий кулеметник. Перебило ліву руку, довелося накладати турнікет аж на 10 годин. Нас довго не могли забрати. Евакуація була важка, нас постійно "крили" росіяни. Наслідок поранення - ампутація руки.

Протезами держава забезпечує, але мені довелося збирати гроші на титановий імплант для остеоінтеграції (на імплант Павлу волонтери зібрали 1 млн гривень, - Ред). Оскільки у мене висока ампутація, то звичайне протезування - не варіант.

В Україні з'явився інноваційний підхід до протезування, який полягає у вживленні імпланта в кістку, після чого встановлюється сам протез. Цей процес потребує тривалішого періоду реабілітації, а також комплектуючі та самі протези доводиться очікувати з-за кордону. Час їх прибуття значною мірою залежить від роботи митниці. Сподіваюся, що протез з'явиться у мене протягом кількох місяців.

Наразі реабілітація є моїм головним пріоритетом. Мій імплант прижився, і я вже маю тренувальний протез. Поступово звикаю до його розмірів. Незважаючи на всі технологічні досягнення, жоден протез, навіть найсучасніший, не може повністю замінити справжню руку – це скоріше допоміжний засіб, призначений для підтримки. Проте я все ще маю свою функціональну праву руку.

Перед тим, як потрапити до служби, я був зайнятий у будівельній сфері, де спеціалізувався на монолітних конструкціях та установці сантехнічних систем. У майбутньому у мене є можливість повернутися на попереднє місце роботи, адже мій керівник готовий мене прийняти назад. Ще однією перевагою є те, що я не буду працювати сам - у бригаді вже є досвідчені ветерани. Завдяки своєму протезу, я зможу виконувати багато різних завдань.

Я не відчуваю себе самотнім, адже моя дружина завжди поруч. Під час реабілітації я маю можливість спілкуватися з хлопцями, які переживають подібні ситуації. У нас є різноманітні культурні та спортивні заходи, що робить час спільним ще більш цікавим.

Павло активно змагається в турнірах, організованих Федерацією стронгменів України (джерело: facebook.com nada.savosenko).

Від Міністерства оборони я отримав відомчу медаль ще "За жертву крові в боях за волю України" (її вручають за поранення, - Ред). Також маю медаль "За хоробрість у бою". Ці нагороди - дрібниця, але приємно. Знаю багатьох хлопців, які воюють дуже давно, а нагороди отримують не вони - справжні герої, а кабінетні офіцери. Насправді ж нагороди треба давати військовим, які в окопах.

Сьогодні в армії існують серйозні проблеми з мотивацією. Люди повинні свідомо обирати шлях служби, а не під тиском обставин. Так, служба може бути страшною, але не настільки, як її малюють. Важливо усвідомлювати, що якщо ми не будемо підтримувати свою армію, то доведеться підтримувати чужу. І, як свідчить історія, в складі чужих військ під командуванням їхніх безжальних офіцерів ми можемо опинитися в ситуації, коли доведеться воювати на чужих теренах.

Українцям варто покладатися виключно на себе та наші збройні сили, не чекаючи допомоги від інших. Також важливо регулярно надавати підтримку армії, жертвуючи на дрони, автомобілі, медикаменти та інші важливі речі.

Сьогодні Артур Войтюк є успішним співвласником ветеранського бізнесу COMMANDO COFFEE CO в Хмельницькому, але раніше він віддав 13 років службі у збройних силах.

Артур служив у складі екіпажу вертольота МІ-24 під час миротворчої місії в Конго. Він також брав участь у бойових діях на Луганщині під час АТО, а згодом - у Донеччині в умовах повномасштабного вторгнення. Його обов'язки включали виконання завдань у різних умовах: на поверхні води, на суші та в повітрі. Після отримання поранення в районі Вугледарської ТЕЦ Артур змушений був залишити службу в армії.

"У повсякденному житті постійно стикаюся з зауваженнями: 'Чому не на фронті?' Людям слід усвідомити, що багато травм залишаються непомітними, але вони значно ускладнюють життя. Я працював водолазом: після 500 годин під водою тепер маю проблеми з легенями. Це зі мною назавжди. Проте інші цього не бачать," - ділиться своїм досвідом Артур.

Артур Войтюк присвятив військовій справі 13 років (фото: надано Міністерством у справах ветеранів)

Наступним ми представимо слова ветерана.

26 лютого 2022 року мій контракт добігав кінця. Я вже тримав в руках обхідний лист з усіма необхідними підписами. Проте вторгнення внесло свої корективи в плани. На той момент я виконував обов’язки командира саперного батальйону, і тому почав набирати нових бійців. Після проведення навчання та злагодження нашого підрозділу ми вирушили до Донеччини, щоб замінити контрактників.

Я взяв участь у всіх бойових виїздах свого батальйону. Коли Вуглегірська ТЕЦ потрапила під контроль ворога, мої побратими вирушили на розвідку, а я залишився на позиції, щоб їх прикривати.

Росіяни почали завдавати ударів по нашим позиціям. Після першого вибуху мене відкинуло назад, і я отримав травму коліна. А від другого вибуху я зазнав контузії. Незважаючи на ці ушкодження, я сів за кермо, аби евакуювати своїх товаришів (за врятування побратимів Артур отримав орден "За мужність" III ступеня, - ред.). Ми подолали близько десяти кілометрів до нашого блокпоста в Бахмуті, звідки нас направили до госпіталю.

Артур протягом великої війни проходив службу в Донецькій області (джерело: Міністерство ветеранів)

Через ударну хвилю у потилицю у мене погіршився зір, виникли проблеми зі слухом. Деякий час я ще служив, але через стан здоров'я у середині 2023-го мені призначили групу інвалідності. У день свого звільнення мені виступили сльози на очах: усвідомив, все, що я міг - повністю віддав армії.

В часи служби я не мав можливості задумуватись про життя ветерана. Після демобілізації я відчув, що, окрім родини, я фактично нікому не потрібен. Процес адаптації до цивільного життя зайняв близько шести місяців. Найбільшу підтримку я отримав від своєї сім'ї та товаришів по службі. Багато з них продовжують свою службу в моєму рідному Хмельницькому, тож ми маємо змогу регулярно зустрічатись.

Іноді ПТСР накриває мене, як хвиля, але я докладаю всіх зусиль, щоб тримати це під контролем. У 2015 році, коли я ще був молодим лейтенантом на Луганщині, я пережив безліч вражаючих подій...

Інколи спогади поверталися до мене. Я усвідомив, що не варто тягнути за собою тягар минулого. Це потрібно прийняти і дати можливість пройти через себе. Адже якщо я буду хвилюватися, то лише зашкоджу собі та людям навколо. Я розібрався з цим. У нас є тільки сьогодні, а те, що сталося раніше, вже не підлягає змінам.

Спершу не розумів, що робити у цивільному житті. Коли ще служив з американцями, то дізнався, що їхні ветерани після бойових дій в Афганістані заснували компанію з виготовлення кави. І коли в мене з'явилась ця ідея, то думок про інше вже не було. Зі своїми побратимами ми теж заснували компанію.

Наразі я займаюся створенням кав'ярні, яка стане першою в нашому місті, орієнтованою на ветеранів. Це місце не лише радуватиме відвідувачів смачною кавою, але й матиме важливе соціальне значення: ми плануємо організовувати різноманітні заходи для тих, хто повернувся з фронту, а також для тих, хто продовжує військову службу.

Артур разом з товаришами заснували підприємство, яке спеціалізується на виготовленні кави (джерело: Мінветеранів).

Ветеранам, які тільки починають адаптацію, я б радив знайти ціль. І не важливо: довготривалу чи ні. Людина, коли втрачає мету і не знає, чим хоче займатись, вона втрачає сенс життя.

Головне – це ціль. Це може бути бажання прочитати 100 книг за три місяці, відкрити для себе нові види спорту або вирушити в подорож. Важливо продовжувати жити і цінувати можливість робити все це.