Вшанування пам'яті депутата та командира-штурмовика Любомира Гулія.
Разом із побратимами пройшов "70 днів пекла" на Донеччині
Любомир Гулій з'явився на світ у селищі Отинія, розташованому в мальовничому Прикарпатті. З юних років він вирізнявся активністю та позитивним настроєм. Його захоплювала творчість, а також він був дуже допитливим. З дитинства разом із батьками відвідував церкву, а згодом став прислужником у храмі. Місцеві жителі говорили, що хлопець виростав під опікою отця Івана, що надихнуло його на мрію стати священником.
- Змалку в нього була любов до Біблії, молитви, церковного співу. Ми думали, що він піде вчитись на священника, але передчасно помер наш тато, і про всі мрії довелось забути. Час був дуже важкий, - пригадує старша сестра Любомира, Світлана.
Після закінчення 9 класу хлопець навчався у ПТУ, здобув фах електромонтера. Йому довелося одночасно і вчитись, і працювати. Біля господарки потрібні були чоловічі руки, і Любомир не цурався жодної роботи. Закінчити Івано-Франківський національний університет нафти і газу вдалося значно пізніше, коли вже працював на спеціалізованому підприємстві. Рідні пригадують, що він жив своєю роботою.
Любомир був надзвичайно життєрадісною особистістю, завжди готовою підтримати та підбадьорити інших. Він мав прекрасне почуття гумору і завжди знаходив спосіб розсмішити друзів. З раннього віку вражав усіх своїми танцювальними здібностями. На будь-якому весіллі він був у центрі уваги — грав на акордеоні та вражав усіх своїм вмінням танцювати. Багато хто знав, що у Любчика золоті руки, адже він був вправним майстром і завжди готовий прийти на допомогу. Однак паперова робота не була його улюбленим заняттям. Його природна харизма та щирість дозволяли йому легко знаходити спільну мову з людьми, і він завжди користувався їхньою симпатією, - ділиться спогадами пані Світлана.
Вона згадує, що з дитинства чула від брата привітання "Слава Україні", і тому рішення її рідного брата приєднатися до партії "Свобода" не стало для родини несподіванкою. З юних років він щиро виявляв любов до України та її культури. У 2020 році Любомир Гулій вирішив взяти участь у місцевих виборах від партії "Свобода", здобувши депутатський мандат та підтримку громади Отиня. У селищній раді він очолив постійну комісію, що займається питаннями освіти, охорони здоров'я, молоді, спорту, соціального захисту, прав дітей, а також культурними і духовними ініціативами.
Любомир завжди активно брав участь у житті громади, підходячи до депутатських рішень з великою відповідальністю та обдуманістю. Коли ми планували створити в селищі Центр дозвілля, в якому мали б діяти різноманітні гуртки для дітей, Любомир був дуже захоплений цією ініціативою. Проте війна змусила нас призупинити реалізацію цього проєкту, - розповідає голова Отинійської ТГ Олег Савчук.
- Щонеділі Любомир старався відвідувати футбольні зустрічі, був арбітром Івано-Франківської обласної федерації з футболу. Любив їздити на дитячі, благодійні, ветеранські матчі, - каже дружина Любомира, Марта.
Чоловік отримав повістку в 2023 році і одразу пішов до військкомату. Тоді за станом здоров'я йому дали відстрочку. У лютому 2024-го Любомиру повідомили про необхідність з'явитись з речами у військкомат, і він проявив притаманну йому відповідальність. Ще раніше просив рідних не згадувати про його хвороби.
- Я постійно наполягала, щоб він звернувся до лікарів через біль у ногах та підвищений тиск. Проте він зволікав, оскільки прагнув залишатися активним, займатися спортом і займатися своїми улюбленими справами, - зазначає дружина.
Без жодних вагань Любомир поїхав на військові навчання. Після трьох місяців на Яворівському полігоні його призначили заступником командира батальйону, він отримав звання старшого солдата. Служив у 225 окремому штурмовому батальйоні. Відтоді життям Любомира став Донецький напрямок, бої за свою країну.
У нього був позивний "Папік". Коли він повертався додому, завжди повторював: "Тато прийшов, тато вдома". А коли діти телефонували, він відповідав: "Тато на роботі". Хлопці це чули і сміялися, кажучи, що якщо вдома ти "татко" для малечі, то для нас ти будеш "папіком". Коли доходило до вибору позивного, Любомир вирішив залишити це ім'я, адже так жартома його називали майже всі побратими, а він завжди цінував добрі жарти, - ділиться Марта.
Із фронту чоловіку не часто вдавалось телефонувати додому. В одній із розмов він попередив Марту, що може не виходити на зв'язок кілька днів. Просив не хвилюватись. Майже два місяці жінка отримувала лише короткі повідомлення, що чоловік стоїть на бойових позиціях. Пізніше про бої за Рубіжне знімуть фільм "70 днів пекла", а для рідних Любомира ці дні стали справжньою вічністю.
- Із назвою "Часів Яр" та інших міст і селищ ми лягали спати і прокидались, бо звідти мали отримати звістку про Любомира. Із перших днів служби чоловік із побратимами тримали оборону на "нулі", де постійно відбивали атаки ворога. Там кожної хвилини були поруч зі смертю, - каже Марта Гулій.
- Тоді здавалося, що мама не вставала з колін і не припиняла молитву, - додає Світлана. - Ми всі щиро молились зранку і до вечора, аби лише почути його голос. А коли почули і зрозуміли, що він живий, то це було для нас великим полегшенням. Бо довгий час командир нам лише казав, що Любчик - герой і стоїть на позиціях.
Згодом стане зрозуміло, що завдяки відвазі воїнів 225 окремої штурмової бригади та 223 батальйону морської піхоти ЗСУ вдалося утримати свої позиції та розірвати ворожу блокаду. Продовольство, воду та боєприпаси для захисників, які залишалися в оточенні протягом 70 днів, постачали виключно за допомогою дронів.
Після успішного завершення операції Любомир Гулій отримав короткий відпочинок на 10 днів, який провів у колі родини та близьких друзів. Додому він повернувся в атмосфері безмежної радості.
- Пам'ятаю, як він зайшов до хати, я міцно його обійняла. На його обличчі була усмішка, але дуже сумна. Нічого не розповідав, змінився. Мама все його кропила свяченою водою, у храмі йому подарували вервичку... Ми до останнього думали, що Бог його вбереже, - плаче Світлана.
Після відпочинку Любомир Гулій знову повернувся до Донецького фронту. За виявлену мужність він був удостоєний звання молодшого сержанта та отримав нову посаду - командир штурмового взводу. Його служба продовжилася на Сумщині. У серпні підрозділ під його командуванням взяв участь у Курській операції Збройних Сил України.
- Ми востаннє спілкувалися 12 вересня. Тоді він був у чудовому гуморі, сповнений оптимізму. Згадував, що незабаром знову отримає відпустку, або ж я зможу завітати до нього. Його піднесений настрій настільки вражав, що я навіть не могла уявити нічого негативного..., - розповідає Марта.
Командир штурмового взводу, молодший сержант Любомир Гулій, загинув 14 вересня 2024 року внаслідок мінометного обстрілу поблизу населеного пункту Новий Путь у Курській області. Він отримав поранення, яке виявилося несумісним з життям. Пізніше його побратими розкажуть родичам, що під час виїзду військового підрозділу на нові позиції їх виявив ворожий дрон. Незважаючи на небезпеку, Любомир віддав наказ бійцям терміново перейти в укриття, сам же зайшов останнім. В результаті його героїчного вчинку вдалося врятувати всіх, крім нього самого.
Командира-штурмовика поховали у рідному селищі Отинія. Він так і не побачив свій орден "За мужність" III ступеню, яким нагороджений за бойові заслуги. Любомиру Гулію назавжди буде 36 років.
У нього є мама, сестра, дружина, похресниця Діана та двоє дітей: семирічна Аня і 11-річний Владик.
