Відзначаючи пам'ять старшого сержанта Руслана Зоріна, відомого під позивним "Майстер".
"Я спостерігав за злом, і його потрібно викорінити," промовив Руслан до мами, коли вона намагалася переконати його повернутися до спокійного життя після тяжкого травмування.
Киянин Руслан Зорін активно брав участь у Революції Гідності, а з початком АТО/ООС у 2015 році він вступив до складу розвідно-мотопіхотного батальйону "Київська Русь". Коли розпочалася масштабна війна, він взяв на себе відповідальність за захист Ірпеня.
Руслан з'явився на світ і провів усі свої роки в Києві. У цьому місті він здобув освіту в Національному технічному університеті України "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського". Після завершення навчання він почав кар'єру в IT-сфері. Руслан завжди був опорою для своєї родини, піклувався про матір, бабусю та молодшу сестру.
Мати Руслана, Людмила Деменіна, розповідає:
У жовтні 2014 року він долучився до організації виставки, присвяченої Донецьку. Під час цього процесу він звернувся до своїх колег, щоб повідомити, що отримав повістку. Йому почали давати поради, як уникнути служби, але Руслан рішуче заперечив: "Є багато тих, хто знає, як уникнути призову, але хтось мусить це зробити. І я готовий взяти на себе цю відповідальність".
Родині він повідомив про своє рішення менше, ніж за добу, бо не хотів завчасно хвилювати.
Згадую, як ми сиділи на кухні, заваривши ароматну каву... Я звертаюся до сина: "Як твоя мати, мені хочеться впасти перед тобою на коліна і благати залишитися вдома, але як громадянка України, я тебе розумію". Він обіймає мене, дивлячись своїми блакитно-прозорими очима: "Мамо, ми не щури, щоб ховатися. Це не для мене", - розповідає вона.
За старшу в родині Руслан лишив молодшу на шість років сестру Мар'яну, з якою і тримав постійний зв'язок. Вона постійно відчувала опіку брата. Руслан умів так обернути ситуацію, що правильне, на його думку, рішення, приймали ніби самі ж рідні.
"Ми пройшли всі етапи "притирання"... Але врешті ми дійшли спільного: "Я люблю тебе не тому, що ти мій брат. Не через родинні зв'язки, а тому, що ми прийняли один одного такими, як ми є", - ділиться Мар'яна.
Понад рік з 2015-го року Руслан служив у батальйоні "Київська Русь", воював на Луганщині, зокрема, брав участь у боях за Попасну. Там і зустрів справжніх друзів.
"З Русланом я познайомився у 2015-ому році, - пригадує Аркадій Аврам, який був одним із ініціаторів батальйону "Київська Русь". - Руслан був вогонь... Навіть, коли в нього щось не виходило, він не опускав рук. Він не відмовлявся від складних завдань. На нього можна було покластися за будь-яких обставин".
Після завершення АТО/ООС Руслан відновив своє звичайне життя. Проте він ніколи не забував про обіцянку, яку давали один одному його товариші: як тільки розпочнеться Велика війна, вони знову об'єднаються, щоб стати на захист України.
"Це була наша угода, і ми були впевнені, що зберемося разом, незважаючи на те, де хто з нас опиниться в той момент. І так воно й сталося, - ділиться спогадами ветеран Сергій Бартко. - Зібралися 22 товариші. Руслан не зміг потрапити через військкомат через великі черги, тому, не вагаючись, вирішив: 'Тож я сам проберусь' і вирушив пішки до Ірпеня."
Ветерани АТО/ООС стояли на захисті Ірпеня та прилеглих населених пунктів. Вони стали невід'ємною частиною оборонного фронту, що зупинив ворога на підступах до столиці. Захисники згадують, як іноді їм доводилося вести бій, використовуючи захоплену у противника трофейну зброю.
Павло Нетьосов, ще один товариш Руслана Зоріна, говорить про нього як про людину, яка завжди була готова прийти на допомогу в будь-якій ситуації.
Руслан завжди був готовий прийти на допомогу й нікому не відмовляв. Він завжди першим відгукувався на потреби інших. Перші бронежилети, які ми отримали, привіз Зорін. Коли побачив, що ми не маємо тактичних окулярів, відразу ж знайшов їх, адже захист очей є надзвичайно важливим. Все, що він міг знайти, спочатку віддавав нам. Не випадково, під час активних бойових дій йому дали новий позивний - "Майстер". Руслан завжди вмів майстерно вирішувати будь-які завдання.
Павло з усмішкою згадує, як Руслан любив навчати. Проте ніхто не відчував образи, адже він мав унікальний спосіб донести свої думки.
"По-доброму, без напрягів... Руслан - це людина, яку ніхто й ніколи не бачив у поганому настрої. Він - душа будь-якої компанії. Я мав честь бути з ним знайомим".
У березні 2022 року Руслан отримав травму: осколок застряг у його спині, ледь не досягнувши хребта. Лікарі провели операцію в лікарні, щоб видалити небезпечний метал.
Мама Людмила ділиться спогадами, як після отриманого поранення вона благала сина залишитися в Києві та повернутися до своєї професії. Проте його відповідь була рішучою, а наміри – непорушними.
"Я бачив зло, його треба знищити", - відрізав Русенька... Він постійно розповідав, що війна звела його з чудовими людьми, яких він не має права підвести. А тоді посміхнувся мені, обійняв і каже: "Мамо, ми не помирати йдемо - ми йдемо перемагати...".
Руслан брав участь у виснажливих бойових операціях на Запорізькому фронті, а також в Сєвєродонецьку та Бахмуті, вже перебуваючи в складі підрозділу Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Протягом своєї служби він отримав нагрудний знак "Знак пошани" від Міністерства оборони України та почесну відзнаку від ГУР.
Менш ніж за рік до загибелі Руслан Зорін зустрів кохання. Анастасія, як виявилося згодом, припала йому до душі ще у 2015-ому році, коли приїздила до свого чоловіка Віталія "Монгола" в Новоолексіївку. Побратим Віталій Гусєв загинув 1 березня 2022 року в бою за Ірпінь...
"Руслан повернув мене до життя і навчив робити спогади про Віталія моєю силою. Він ніколи не намагався зайняти його місце, - просто просив бути поряд", - згадує Анастасія.
Старший сержант Руслан Зорін трагічно загинув 17 січня 2023 року під час боїв за Бахмут. Його поховали на Лісовому кладовищі в Києві. Руслан залишив після себе маму, сестру, кохану, близьких, друзів та побратимів. Родина воїна поділилася, що він не планував святкувати свій 40-річний ювілей. Відтепер йому назавжди залишиться 39 років.
