Вшанування пам'яті стрільця-санітара гірсько-штурмової бригади "Едельвейс" Андрія Савчука.

Під час бойових виходів отримав чотири контузії і кілька поранень

Андрій став на захист України у 2022 році. Понад півтора року боровся з росіянами на гарячому Донецькому напрямку. Загинув під час бойового завдання поблизу села Веселе Донецької області внаслідок артилерійського обстрілу.

Андрій з'явився на світ 12 грудня 1971 року в селі Надрічне, що на Тернопільщині. Після завершення навчання в школі він вирушив до училища у Львові, де отримав спеціальність електрика. Після цього він відслужив строкову службу в збройних силах.

"Моя мама писала листи татові під час його служби. Вони зустрілися, живучи в сусідніх селах Надрічному та Краснопущі, які розділяли майже 10 кілометрів. Тато часто приходив до мами пішки, щоб її побачити. Бабуся згадує, що він завжди приносив з собою квіти. Після закінчення служби їхні зустрічі стали регулярними, і зрештою вони одружилися. Згодом у них з’явилися ми з братом. Тато залишався романтичним навіть у сімейному житті — щороку навесні він приносив мамі та мені букети підсніжників. Це одне з найулюбленіших моїх спогадів, яке тепер приносить біль, адже тепер він не зможе більше дарувати нам квіти..." - ділиться своїми спогадами донька військовослужбовця Юлія.

На початку масштабної агресії Росії Андрій приєднався до територіальної оборони свого рідного села.

"На початку всіх подій панував страх, тому чоловіки з нашого села створили групу самооборони і вночі чергували на вулицях. Незабаром батько пройшов медичну комісію та був призначений у військову частину, яка займалася ремонтом техніки у тилу. Ми були щасливі, що він був поряд і в безпеці. Іноді йому вдавалося приїжджати додому на вихідні, але ми ніколи не могли передбачити, коли це станеться. Він мав слабкість до сюрпризів і любив раптово з'являтися вдома. Цю традицію він започаткував ще під час роботи за кордоном. Це продовжувалося і після його військової служби. Кожен такий короткий візит був сповнений радості, але й болю, адже після зустрічі знову доводилося прощатися. Найважче це переживала його мама, моя бабуся. Вона була вже в літньому віці та страждала на хвороби, тож ніколи не знала, чи ще побачить свого молодшого сина. Вона пішла з життя, коли батько перебував у лікарні після поранення та операції. На жаль, йому не вдалося бути на її похороні..." - продовжує дівчина.

З 2023 року Андрія направили служити до Донеччини. Він виконував обов'язки стрільця-санітара в 10-й гірсько-штурмовій бригаді "Едельвейс". Його родина переживала за нього, адже він опинився в самому центрі інтенсивних бойових дій.

"Тато не любив говорити про свою службу, особливо з того часу, як його перевели до штурмової бригади. Найбільше його вражали втрати товаришів по зброї. Ці трагедії тяжко давалися йому, і це можна було побачити в його погляді. Після кожного такого випадку він все більше замикалася в собі. Іноді мені здавалося, що таким чином він намагається захистити нас від жахів війни, які йому довелося пережити..." - ділиться своїми спогадами Юлія.

Рідні розповідають, що побратими військового у телефонних розмовах не раз говорили, що він справжній Герой, на нього можна було покластися на полі бою і він не раз рятував своїх товаришів у складних ситуаціях. Під час бойових виходів Андрій отримав чотири контузії.

"У мого батька було кілька травм, які він отримав під час штурмів, коли разом із побратимами виконував бойові завдання на передовій. Ми завжди знали, що в такі моменти його телефон буде вимкнений. Зазвичай він попереджав нас, скільки днів не зможе зв'язатися. Але часто ці терміни виявлялися довшими. Бувало, він міг не виходити на зв'язок до 7-8 днів. Потім дзвонив і запевняв, що з ним усе гаразд. Інколи ж повідомляв, що перебуває в госпіталі чи лікарні через контузію. Він отримав серйозне осколкове поранення ноги, і реабілітація зайняла багато часу. Коли відновився, пройшов повторну військову лікарську комісію і знову повернувся на фронт", - поділилася донька.

Юлія яскраво згадує свою останню зустріч із татом. Вона повернулася додому з-за кордону на кілька тижнів, і батькові вдалося в цей час взяти короткий відпочинок.

"Він з нетерпінням чекав на мій приїзд. Неодноразово телефонував, просив не затримуватись у Тернополі, а поспішати додому. Кілька днів ми провели в атмосфері спокою, разом, у рідних стінах. Але цей час минув дуже швидко, і я придбала останній квиток для тата на поїзд. Завжди купувала йому ці злощасні квитки до Краматорська. Разом з мамою ми вирушили на вокзал, щоб провести його. На тернопільському залізничному вокзалі я востаннє бачила його живим, обіймала міцно. Цей спогад залишиться зі мною назавжди...", - згадує дівчина.

Після повернення до зони бойових дій чоловік знову вирушив разом із товаришами "на нуль". Він попередив своїх близьких, що на кілька днів залишиться без зв'язку.

Наступного вечора до нашого подвір'я завітала голова сільської ради з документом, що підтверджував зникнення батька. Я зателефонувала його побратиму, щоб дізнатися правду та всі деталі. Але інформації не було. Лише повідомили, що над їхньою територією пройшов потужний артилерійський обстріл, після якого зв'язок з ним обірвався. Ми сподівалися, що тато зміг втекти, і до останнього не бажали думати про найгірше. Кілька днів наші військові не мали змоги запустити дрони для розвідки в цій зоні. Проте згодом на мамин телефон надійшов дзвінок. Вона була на кухні, і я відповіла. У той момент я почула те, чого ніколи не хотіла почути. І тепер мені довелося повідомити мамі та брату цю жахливу новину... - ділиться спогадами про ті страшні дні Юлія.

Андрія Савчука поховали в його рідному селі. Його донька поділилася спогадами, що батько мріяв провести відпустку з близькими після повернення з фронту.

"Під час останньої своєї відпустки тато сказав, що після перемоги ми всією сім'єю поїдемо в Буковель. Я ще тоді здивувалась, чому не кудись в теплу країну. А він сказав, що хоче в наші Карпати. Він любив дім. Його дім - це не лише наша хата. Це Україна. Тато завжди повертався в Україну, хоч міг десятки разів залишитись за кордоном. За дім, за нас - його сім'ю, він і боровся. За дім, за Україну він і загинув", - каже Юлія.

Під час служби військовослужбовець отримав медаль "За поранення". Йому також було вручено пам'ятний подарунок від командира батальйону 108 "Пам'ятний Коїн" та подяка з відзнакою командира 108-го батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". Посмертно Андрію Савчуку присвоїли звання "Гордість Бережанщини" і нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Його родина робить все можливе, щоб вшанувати пам'ять про найдорожчу людину, яку забрала у них війна.

"Ми хочемо, щоб про нього пам'ятали наступні покоління. Про те, яким він був сильним і відданим рідній землі. Тому створили петицію, щоб татові присвоїли звання Героя України (посмертно). Будемо вдячні українцям за підтримку. Нам потрібно ще зібрати понад 15 тисяч голосів (на момент публікації матеріалу необхідно зібрати ще 14400 голосів - ред.)", - зазначила Юлія.

У Андрія Савчука є дружина, син і донька.

Світла пам'ять і честь Герою!