Віра Церкви (63): особливості та завдання мирян - Vatican News
У тридцятому третьому випуску серії, що займається спадщиною Другого Ватиканського Собору, обговорюється роль мирян у світлі місії всієї Церкви.
Догматична конституція ІІ Ватиканського Собору Lumen Gentium презентує Церкву як єдиний Божий народ, який складається з різних станів. Серед них значне місце відіграють миряни. У цьому епізоді погляньмо на роль мирян у світлі ІІ Ватиканського Собору.
Документ "Lumen Gentium" підкреслює, що миряни, на відміну від священнослужителів і черниць, мають характер, притаманний світу: "вони живуть у світі, серед своїх щоденних справ і обов'язків, у звичних умовах родинного та соціального життя, які формують їхнє існування". Ця особливість відображає їхню місію — здійснювати свої справи, упорядковуючи їх згідно з Божими заповідями. Іншими словами, миряни покликані нести Євангеліє в ті сфери, де вони живуть і працюють. У контексті цього покликання Божий народ сприяє спасінню світу, що виходить за межі матеріального благополуччя, усталених соціальних структур чи історичних етапів. Кожен, хто обирає шлях спасіння, має завдання свідчити іншим про Бога, передусім через любов, яка "влита в наші серця Святим Духом" (Рим. 5,5). Коли миряни реалізують свою віру, Божа любов розповсюджується через їхні стосунки та дії, здійснені з любов'ю. Це свідчення має вплив на світ, оскільки християни активно беруть участь у сімейному, соціальному, професійному та інших середовищах. У процесі виконання свого християнського покликання мирянам може бути дуже корисним соціальне вчення Католицької Церкви, яке слугує орієнтиром в різноманітних суспільних контекстах. Це вчення містить принципи, критерії для оцінки і норми дій, що відповідають на виклики та сподівання сучасної людини і суспільства. Таким чином, миряни зможуть краще усвідомлювати повсякденні речі, які ведуть до Бога, а також розпізнавати ті перешкоди, що заважають їм любити Бога і ближнього.
Церква залишається в тісному контакті зі світом, наслідуючи приклад Ісуса Христа, який сам прийняв людську природу у конкретних соціальних умовах, охоплюючи різноманітні середовища. Христос, хоч і позитивно ставився до світу, незмінно засуджував його негативні аспекти — особистий гріх, що віддаляє людей від Бога та один від одного. Гріхи окремих індивідів створюють в соціумі так звані "структури гріха", адже кожен вчинок гріха завдає шкоди певній соціальній групі, до якої належить грішник, негативно впливаючи на інших. Тому миряни мають завдання боротися зі злом у світі, спочатку через власну святість і свідчення християнських цінностей там, де гріх проявляється у вигляді несправедливості, егоїзму та відчуження від Бога. Це відбувається через єдність з Христом, формування власної совісті та впровадження євангельських принципів у соціум. Перший етап — це перетворення власного серця шляхом молитви, участі у Святій Тайні і вивчення вчення Церкви. Миряни повинні зануритися у Святе Письмо та Катехизм Католицької Церкви, аби пізнавати Бога, розуміти природу гріха й мати можливість обирати добро в повсякденному житті. Жоден аспект життя не є чужим для проповіді Бога: миряни виступають як ноги, що несу Євангеліє, уста, які його проголошують, та руки, які реалізують його вчинками. Важливо, що ІІ Ватиканський Собор підкреслює, що головною територією діяльності мирян є ті сфери, в яких вони щоденно перебувають: родина, робота, відпочинок, стосунки, політика, економіка, нові цифрові технології, а також екзистенційні та географічні периферії, відносини між народами та інші.
Оскільки християни живуть у світі, Церква не може говорити про свою ідентичність, не згадуючи про свою місію служіння світу. У цьому контексті важливими є взаємини між Церквою та державою, які сприяють тому, щоб християни могли вільно сповідувати свою віру в країнах проживання. Католицька Церква турбується про те, щоб цивільна влада не порушувала законне право на релігійну свободу. Право на релігійне самовираження - це внутрішня потреба кожної людини, яка робить свій внесок у конкретне суспільство. Соціальний порядок також залежить від осіб, що поводяться відповідно до своїх ціннісних переконань (релігійних, філософських, політичних тощо), які впливають на їхню поведінку в соціумі.
Здорова секулярність уникає двох крайнощів: нав'язування державою моралі, яка встановлює, що є добрим, а що поганим на всіх рівнях, та апріорного відкидання моральних цінностей, що походять із культурних або релігійних сфер, до яких люди долучаються добровільно. Державна влада покликана турбуватися про політику, яка працює на користь справедливості, гарантуючи рівні права для всіх. Це те, що вирізняє демократичні суспільства від тоталітарних. Як свідчить історія, демократія без цінностей легко перетворюється на відкритий або завуальований тоталітаризм. У цьому контексті Церква пропонує соціальне вчення, захищаючи гідність кожної людини від зачаття до природної смерті, вказуючи на пріоритет спільного блага, необхідність підтримувати слабші верстви суспільства та солідарність, яка допомагає будувати "цивілізацію любові", виходячи з надприродної дійсності. Водночас Церква застерігає від утилітарного індивідуалізму, технократичної економіки та приватних інтересів. Переймаючи від Церкви соціальне навчання, державна влада матиме більше шансів формувати політику на користь збереження соціального порядку.
У стосунках між Церквою та державою миряни займають важливе місце, оскільки їхній спосіб життя забезпечує безпосередній зв'язок з реаліями світу. Інші члени Церкви, такі як священнослужителі, ченці та черниці, хоча й покликані до служіння у євангельському дусі, виконують свої обов'язки в межах свого покликання, яке відрізняється від мирянського. Догматична конституція про Церкву стверджує, що миряни, які живуть у світі, виконуючи свої щоденні справи, теж беруть участь у спільній місії євангелізації Церкви: "Там, де вони знаходяться, Бог їх кличе, щоб виконуючи свої обов'язки в дусі Євангелія, стали своєрідною закваскою для освячення світу зсередини, і, особливо, через свідчення власного життя, віри, надії та любові, являли Христа іншим". Богословські чесноти — віра, надія та любов — формують основу християнської моральності та є даром Божим. Папа Іван Павло ІІ порівнював їх із трьома зірками, які освітлюють небо духовного життя, ведучи до Бога. Ці чесноти мають діяти разом, доповнюючи одна одну. Віра без надії стає крихкою, а без любові — мертвою. Надія підсилює віру, веде до любові і підтримує в складні часи, тоді як любов вдосконалює віру та надію, об'єднуючи всі чесноти в досконалий зв'язок.
Документ Собору Lumen Gentium підкреслює єдність Божого народу, об’єднаного спільною вірою в Ісуса Христа. У зв'язку з цим, різноманітні покликання та обов'язки в Церкві не повинні призводити до розподілу чи ієрархії; навпаки, всередині Церкви має панувати рівність, що стосується гідності кожного члена та спільної діяльності у розвитку Христової Церкви. Догматична конституція про Церкву зазначає: "Різниця, встановлена Господом між священнослужителями та іншими членами Божого народу, є основою єдності, адже пастирі й вірні взаємно підтримують один одного: пастирі, наслідуючи приклад Христа, служать вірним, а вірні, в свою чергу, допомагають своїм пастирям і вчителям". Священнослужителі мають завдання навчати мирян соціальному вченню Церкви, підвищувати їхню обізнаність у цій області та формувати моральні судження щодо різних соціальних викликів. При цьому важливо, щоб вони не просто надавали накази, а радше пропонували поради для самостійного прийняття рішень. Завдання священнослужителів полягає в тому, щоб надавати моральну і духовну підтримку, формуючи у мирян принципи, які допоможуть їм сміливо йти шляхом віри. Миряни, усвідомлюючи свою місію та відповідальність жити вірою щодня, часто об'єднуються в парафіяльні спільноти, що створюють простір для обміну досвідом, зростання у вірі та зміцнення надії. Другий Ватиканський Собор став каталізатором для розвитку численних спільнот, асоціацій і рухів у Католицькій Церкві, які стали яскравими проявами апостольської діяльності мирян у різних сферах. Церква активно підтримувала ці ініціативи, починаючи з Папи Павла VI, який заснував Раду мирян, що сьогодні є частиною Дикастерії у справах мирян, сім'ї та захисту життя.
Святість — це дар Божий, який починається з Таїнства Хрещення, розвивається в ході віри та благодаті протягом нашого земного існування і досягає своєї повноти в небесному царстві. Християнське життя не є абстрактним ідеалом, а святість не має бути сприйнята як щось сумне і суворе, що складається лише з холодних правил. Навпаки, святість — це жива зустріч з Богом, яка запалює в наших серцях радість і робить життя яскравою весною добра. Щоб прийняти цей дар, важливо визнати ті таланти, які Бог надав нам для того, щоб ми могли жити вірою в різних обставинах. Це також включає вміння розпізнавати Божу присутність у повсякденному житті: в родині, в навчальних закладах, на роботі тощо. Врешті-решт, святість передбачає усвідомлення власної унікальності в контексті віри. Іноді виникає спокуса наслідувати святих сліпо, проте важливо прийняти себе і таким чином поступово знайти свій власний шлях до святого життя. Бог бажає, щоб християни, вивчаючи приклади святих, оволодівали суттю їхніх чеснот і адаптували їх до своїх індивідуальних потреб і обставин.
Церква, із своєю багатовіковою спадщиною, пропонує перевірені елементи істинного християнського життя: регулярна молитва, розвиток внутрішньої тиші та уважності, часте прийняття Святих Таїнств Сповіді та Євхаристії, читання якісної релігійної літератури, духовне наставництво, формування справжніх братерських і сестринських зв'язків у служінні, підтримка тих, хто потребує допомоги, а також смиренне та мужнє свідчення своєї віри. Таким чином, незалежно від особистих обставин або зобов'язань, кожен може обирати різні шляхи до віри, відповідаючи на Боже покликання до святості в Його Церкві.
